Омоніми як засіб творення каламбуру в анекдотах

ВСТУП

Через усю історію естетики проходить скептичне від­кидання можливості визначити комічне і постійні спроби, незважаючи на це, дати його дефініцію. Ад.Цейзінг називав усю літературу про комічне "комедією помилок" у визначеннях. Н.Гартман казав, що комічне - найбільш складна проблема есте­тики. Дійсно, сміх наче ртуть. Він легко вислизає з-під рук теоретика. У цьому складність, але не безнадійність дослідження природи комічного.

Ю.Б.Борєв визначає комічне як смішне, що має певну і соціальну значимість і естетичну природу. Комічне викликає соціально забарвлений, спрямований на певний об’єкт сміх. Сприйняття комічного обумовлене історично й національно. Це, як каже сам автор, ще дуже загальні характеристики комічного, що охоплюють його об’єктивну і суб’єктивну сторони в найбільш загальній і недиференційованій формі.

За словами Шіллера: "Життя серйозне - веселе мистецтво". Отже, "смішні" літературні жанри теж мистецтво. І до напи­сання творів, які мають на меті звеселити читача, потрібно поставитися серйозно, як і до всього життєвого. Анекдот, як один із виявів "веселого жанру" теж має свої канони, він повинен бути стислим у розмірах і, звичайно ж, викликати сміх. Про природу сміху говорити важко, з досліджень лікарів відомо лише те, що він продовжує життя. Отож, можна сказати, що на гумористів покладене нелегке завдання, бо розуміти гумор, любити веселе і самому писати так, щоб викликати, не кажу вже нестримний сміх, бодай делікатну усмішку читача, - то різні речі. Треба відчувати, розуміти сміх, володіти тими різно­манітними мистецькими засобами, що породжують його в читача.

Темою цієї курсової роботи є: "Омоніми як засіб творення каламбуру в анекдотах", що дає нам можливість досить детально розкрити один із засобів створення сміху – каламбур.

Метою є дослідження омонімів, за до­помогою яких творяться каламбури.

Говорячи про актуальність теми, потрібно звернути увагу на той факт, що в сучасній теоретичній літературі питання про комедійні засоби майже не ставиться. А тому цією роботою ми хотіли б доповнити ті надбання, що вже є і, можливо, звернути увагу інших дослідників до тем, які стосуються створення смі­ху, а відповідно, і гарного настрою в людини. І потрібно пам’я­тати, що сміх продовжує життя. Чи є щось більш актуальне?

Наша курсова робота складається зі вступу, основної частини, висновків, додатку та списку використаної літератури.

ОСНОВНА ЧАСТИНА

Омоніми як засіб творення каламбуру в анекдотах

Приблизно через піввіку анекдот відсвяткує свій півтора­тисячо­літній ювілей, та, незважаючи на такий вельми поважний вік, анекдот завжди молодий. (З “бородою” він може бути і в юному віці – така вже професія!)

О. Нікітенко пише: “Найголовнішими рисами добре роз­казаного анекдоту є лаконічність, легкість і мистецтво зберігати силу й основну його ідею до кінця, й закінчити останній чимось неординарним і несподіванним”[1]. Отож, в центрі анекдоту знаходиться дивна, несподівана, відверто безглузда подія, що випадає із щоденної течії життя. Крім того ця безглуздість наростає і повністю отримує вирішення лише в бурхливому, гострому фіналі.

Анекдот (грец. anekdotos - небачений) – коротка, усна опо­відь гумористичного або сатиричного характеру з несподіваною й дотепною розв’язкою. В основу анекдоту звичайно покладений неординарний, потішний і повчальний випадок, який суперечить традиційним уявленням про життєві явища [11, 28].

Термін “анекдот” вперше з’явився у Візантії, в книзі історика Прокопія Кесарійського “Таємна історія” (550 рік), що розповідала про скандальну хроніку імператорського двору. В перекладі з грецької цей термін означає – невиданий, той що не підлягає розголосу. В часи Прокопія під анекдотами розуміли різні міські плітки, чутки, пересуди, балачки, поголоси тощо. Згодом – оповідання (здебільшого коротке, власне, мініатюра) про видатних історичних осіб чи знаменитих людей, про їхні висловлювання, чи про ті курйозні, нестандартні історії та ситуації, у які вони потрапляли. Вершиною ранньої анек­дотичної літератури стали збірники “Римські діяння” на Заході та “Тунгаї магхікани” (“Смішні оповідки”) Абу-ль-Фараджа – на Сході. У V столітті вийшов також збірник анекдотів філолога Гієрокла та інші подібні видання.

Згодом анекдот почав стрімко розширювати свої межі, захоплюючи одну країну за другою, і, врешті, цим терміном почали називати гумористичні (дотепно-смішні), лаконічні мініатюри (буває, що й два рядки: спитав – відповів), з гострим сюжетом і неодмінно несподіваною, комічною кінцівкою. Це “найбільше досягнення анекдоту – несподівана кінцівка, завжди не просто дотепна, а – парадоксально влучна” [20, 8].

Термін “анекдот” в українській літературі вперше вжив у 1822 році Григорій Квітка-Основ’яненко в газеті “Вісник Європи”. А через 37 років по тому в Києві було опубліковано “Маленьку книжку українських анекдотів” – родоначальницю всіх наступних збірок українських мініатюр.

“Пізнавальна цінність анекдоту полягає в тому, що він дає нам уявлення про людську вдачу, суспільні відносини, психологію, погляди, уявлення людей, як правило, визначеного, конкретного історичного періоду” [14, 138].

На жаль, цей важливий жанр до сьогоднішнього дня не удостоєний належної уваги і до цих пір не зайняв достойного місця в літературі.

Одним із засобів створення комічного в анекдотах є каламбур. У лінгвістиці дотепер немає єдиного розуміння сутності каламбуру, що відбивається й у термінологічному розмаїтті. Цей прийом ще часто називають “грою слів”, “словесним дотепом”, і т.д. Причому зміст цих понять і їхнє співвідношення часто трактують по-різному.

Словом каламбур ми зобов’язані вестфальскому барону Каленбергу, що прославився при дворі Людовіка ХV постійними двозначними, мимовільними дотепами: не володіючи в достатній мірі мовою, він безбожно нівечив французьку вимову. Французи жорстоко відомстили баронові, понівечивши його прізвище і залишили в такому вигляді наступним поколінням. З часом із значення слова «каламбур» зник елемент випадковості, і тепер це стилістичний зворот вимови або мініатюра визначеного автора, що засновані на комічному використанні однакового звучання слів, які мають різне значення, або слів чи груп слів, що мають подібне звучання, або ж різних значень того самого слова і слово­сполучення.

Гра слів – використання звукової, лексичної, граматичної форми мовних одиниць (слів, їх окремих значень та частин, фразеологічних одиниць, синтаксичних конструкцій і т.п.) для створення певних фонетико- та семантико-стилістичних явищ, що ґрунтується на зіставленні і переосмисленні, обіграванні близькозвучних або однозвучних одиниць з різними значеннями. Гра слів ототожнюється з каламбуром, проте останній фактично є тільки одним з її різновидів.

Гра слів використовується для трьох цілей, однією з яких є створення комічно-сатиричного ефекту (каламбур) [19, 113].

Як бачимо, каламбур не можна ототожнювати із грою слів, бо останнє поняття ширше. Тому надалі ми будемо вести мову лише про каламбур і його творення за допомогою омонімів.