Така позиція викликала на диспуті, та й згодом у пресі, зливу заперечень. Особливо дратувала опонентів М. Зерова його вимога замість гурткового протекціонізму запровадити здорову літературну конкуренцію. Вульгарно утилітаризований ідеологізм вже утверджувався в літературному процесі.
Коли незабаром у М. Зерова виникла нехіть до розмов про сучасну літературу, то причини насамперед слід шукати в подібного роду інсинуаціях та в неможливості їх відмести й спростувати. Все це для поета ставало малоцікавим. Починаючи з 1926 р., він лише принагідне виступає як літературний критик, основні зусилля зосередивши на перекладах та історико-літературних студіях.
У листах цього періоду він ділиться з друзями планами негайного завершення другого випуску «Нового українського письменства», багато працює як упорядник «Збірника з теорії та історії письменства», перший випуск якого побачив світ 1928 р. під назвою «Література».
У сажу товктись не хотілося . М. Зеров береться за серію передмов до видань української класики в «Дешевій бібліотеці красного письменства», пише тексти до альбому портретів «Письменники Радянської України» (1928), спільно з іншими готує антологію французької поезії, подеколи друкується в журналах. У 1929 р. встигає вийти його книжка «Від Куліша до Винниченка».
З 1 вересня 1934 р. М. Зерова усунено од викладання в Київському університеті, але залишено на кафедральній науковій роботі, яка «протривала» рівно два місяці. А 1 листопада наказом ректора без пояснення причин професора М. Зерова увільнено з університету.
Відторгнутий владою, покинутий більшістю київських друзів, він на початку 1935 р. виїздить до Москви, сподіваючись там знайти бодай тимчасову роботу, але 28 квітня 1935 р. його заарештовують. Після місяців допитів, катувань і ганебного «суду» в лютому 1936 р. М. Зерова висилають на Соловки.
Режим у таборі напочатку був більш-менш терпимим. За станом здоров'я М. Зеров не міг працювати лісорубом. Йому випало прибирати кімнати господарської служби. Після закінчення роботи міг у комірчині сторожа віддаватися улюбленим заняттям - перекладам, історико-літературним студіям. Про це він докладно повідомляє дружину в листах, які нині вже надруковані. Останній з них датований 19 вересня 1937 р. Зеров готувався до своєї другої соловецької зими, просив надіслати калоші .
9 жовтня 1937 р. М. Зерову, П. Филиповичу, М. Вороному та Б. Пилипенкові була при перегляді їхньої справи винесена вища міра покарання. Причини? Хто на це відповість? Розстріляли їх 3 листопада.
Здається, це був якийсь фантасмагоричний день на Соловках. Саме 3 листопада 1937 р. Григорію Епіку невідомо в який спосіб вдалося дати телеграму дружині: «Здоровий, цілую тебе, синочка». А наступного дня не стало й Г. Епіка.
Тяжка українська доля привела М. Зерова, як і багатьох наших культурних діячів, на Голгофу сталінських катувань. Але минають десятиліття, і його ясна, чітка думка дедалі потужніше входить у культурне життя народу, ім'я М. Зерова стає символом справжнього національного відродження.
Серед різних типів української філософської лірики XX ст. поезія лідера київських неокласиків Миколи Зерова, на думку дослідників, відзначається особливою світоглядною парадигмою. В її основі - «знакова система» світової культури. Своєю культурологічною спрямованістю творчість Зерова найтісніше пов'язана з філософсько-поетичним інтелектуалізмом Лесі Українки, а за межами національної традиції - з поезією Р.-М.Рільке та Т.С.Еліота.
Зеров мав виважену концепцію розвитку національної культури, за якою українська словесність - невід'ємна складова частина європейської культури, а кращі зразки здатні задовольнити найвимогливіший смак. На думку Зерова, «культурним орієнтиром» для України має стати величезний європейський мистецький фонд. Це положення поет відстоював і в своїх полемічних статтях та публічних виступах під час літературної дискусії 1925-1928 років, і в численних висококваліфікованих перекладах, і, звичайно, в оригінальній ліриці.
Власна поетична спадщина Зерова порівняно невелика. Тривалий час лише близькі друзі знали, що глибоко ерудований критик і літературознавець, талановитий лектор і визнаний авторитет серед перекладачів до того ж і поет. Після виходу в світ у 1920 році книжок «Антологія римської поезії» і «Нова українська поезія» та їхнього визнання з'являється збірка оригінальної лірики «Камена» (1924). «Дух класичної простоти, по-парнаському піднесене почуття, глибоке проникнення у філософську сутність буття, вишукана мова, висока версифікаторська майстерність» поезій цієї збірки - все це вражало читачів. З-поміж великої кількості захоплених відгуків наведемо один, що належать Євгенові Маланюку: « .Такого підручника смаку і стилю, такої скарбниці слова, такого пам'ятника культури може нам позаздрити не один нарід».
НеокласицизмЗерова закорінений у глибокі культурологічні шари. «Я знаю; ми - тугі бібліографи, І мудрість наша - шафа книжкова», - писав поет у сонеті «Самоозначення». Це легко доводить аналіз так званих «вічних образів» його оригінальної поезії. За походженням вони поділяються на кілька груп, найбільші з них міфологічні, історичні та літературні.
Міфологічні образи - це персонажі слов'янської, античної та біблійної міфологій. Активне використання Зеровим цих образів ще раз потверджує відому сентенцію про те, що енергія міфів живить сучасність, а також доводить, що поетові властивий особливий, культурологічний тип мислення.
Для Зерова характерна і традиційна, і власнеавторська інтерпретація міфологічного образу або сюжету. У більшості випадків вони несуть не тільки естетичне, а й етичне навантаження; часто автор вводить образ, термін, реалії (міфологічні й історичні) в канву «сучасного» твору.
У тривожний 1919 рік Зеров пише вірш «Ріг Вернигори». Мусій Вернигора - легендарна постать з українських народних переказів - стає для автора символом відродження національного духу. Його ріг «гонить розпач 1 тривоги, 1 міцніє людський дух, І зростають людські сили, А з забутої могили Вирина життя 1 рух».
Загальновизнаним стало положення про орієнтацію неокласиків на античність. Хірон, Орфвй, Феб, Тесей, Аріадна, Навсікая, Пегас, Муза, Ікар, Поліфем, Ахілл, Ерот, Псіхея, аргонавти - це далеко не повний перелік персонажів античної міфології, які використовує у своїй поезії Зеров. Назва збірки «Камена» теж узята з античної міфології: каменами римляни називали богинь - покровительої поезії, мистецтв і наук.
Серед численних образів давньогрецької міфології в поезії Зерова важливими, на нашу думку, є образи Хірона та Навсікаї. Кентавр Хірон для Зерова - це символ мудрості і врівноваженості. Таке ж значення мав цей образ і в Данте: у його першій частині «Божественної Комедії» серед кентаврів, що стережуть вхід до сьомого кола пекла, саме Хірон вирізняється своїм мудрим спокоєм. У Зерова до того ж, як і в Гомера, Хірон - митець, спів якого «побожна п'ють Орфвй і Лін». «Він перемів звірячу хіть кентавра», тому уособлює перемогу гармонії над хаосом, цивілізації над варварством («Хірон»). Можна припустити, що цей образ у Зерова втілює його власний погляд на життєву позицію митця і разом із тим є поетичним баченням суті самої античності. У багатьох творах поета, і в названому зокрема, вбачаємо прямий перегук з концепцією античності І.Вінкельмана, сформульованої в статті «Думки про наслідування грецьких зразків» (1755). Суттєвою рисою античності він вважав відчуття «шляхетної простоти і спокійної величі» світовідчуття.
Завантажити реферат