3. Узкополітичний, формальний характер демократії, який випливає з вузького, негативного розуміння свободи, як відсутності примусу, обмежень.
4. Парламентаризм, переважання прадставницьких форм політичного впливу.
5. Обмеження компетенції і сфери діяльності держави, переважно охороною громадського порядку, безпеки і прав громадян, соціального миру і т.д., його невтручання у справи громадського суспільства, економічні, соціальні і духовно- моральні процеси.
6. Розділення влади, створення стримок і противаг, як умов ефективного контролю громадян над державою, запобігання зловживання владою.
7. Обмеження влади більшості над меншістю, забезпечення індивідуальної і групової автономії, і свободи. Меншість повинна підкорятись більшості лише в суворо визначених питаннях, за межами яких вона повністю вільна. Меншість вправі мати свій погляд і відстоювати його у рамках закону, незважаючи на прийняті більшістю рішення.
Ці та інші риси ліберальної демократії свідчать, що вона стала значним кроком вперед на шляху визволення людини, поваги її гідності. В той же час ця доктрина демократії, в своєму класичному варіанті, вельми далека від ідеалу народовладдя. В якості недоліків класичної ліберальної демократії можна відмітити:
1. Соціально-класова обмеженність.
2. Формальність, і як наслідок, декларативність демократії для бідних, соціально-незабезпечених верств населення, її перевтілення із народовладдя в змагання грошових мішків.
3. Обмеженість сфери демократії і політичної участі особи.
4. Применшення ролі держави в управлінні суспільством і в укріпленні соціальної справедливості.
5. Надмірний ціннісний індивідуалізм, ігнорування природи людини, її належності до різноманітних соціальних груп.
Практичною відповідністю на недоліки класичної ліберальної демократії стали робітниче, соціалістичне, комуністичне та інші рухи, а також нові, в чомусь протилежні лібералізму демократичні доктрини і спроби впровадити їх вжиття.
Подолати недоліки ліберальної демократії і здійснити справжнє народовладдя пробує доктрина і реальна модель колективістської (соціалістичної, або пролетарської) демократії. Ця доктрина грунтувалася на марксистському класовому підході – вона розглядалась як антитеза “буржуазної демократії”. Загальнолюдська цінність ліберальної демократії відкидалась. Ставилась мета подолати властивий тогочасному сіспільству значною мірою формальний характер свободи. Цей тип демократії теоретично достатньо опрацьований. Спроби його практичного здійснення, зробленні перш за все в країнах державного соціалізму, не мали успіху. Але вони значно збагатили теорію і практику демократії. Видатні представники колективістської демократії - Руссо, К.Маркс, В.Ленін, К.Шмітт.
Не дивлячись на значні відмінності, різноманітні колективістські теорії мають ряд загальних рис:
1. Колективізм в трактовці народу, визнання народу одним цілим, яке має об’єктивні, існуючі ще до свого визнання, загальний інтерес і волю.
2. Відсутність протирічь всередині народу, розглядання політичної опозиції як патології.
3. Колективістське (близьке до античного) розуміння свободи, як активна, рівноправна участь громадян у справах усієї держави і суспільства.
4. Тоталітарність, всепроникаючий абсолютний характер влади, яка насправді здійснюється вождями від народу, повна беззахисність меншості.
5. Усунення самої проблеми прав людини.
6. Всезагальнополітична мобілізація.
7. Декларування соціальної демократії.
Отже, навіть як доктрина “пролетарська демократія” була хибна за своїми принциповими засадами, означала відхід від справді демо-кратичних традицій і тогочасних здобутків людської цивілізації, від-кривала шлях до встановленя тоталітарних диктатур, відчуження народних мас від влади. Не випадково проти цієї доктрини виступав марксист-європеєць К.Каутський, за що був звинувачений В.Леніним у ренегатстві.
Демократія західного взірця виросла із ліберальної політичної системи і наслідує її головні організаційні принципи: консти-туціалізм, розділення влади та інші, а також такі ціності, як індивідуальна свобода, права людини, автономія меньшості тощо. Оцінки і назви су-часної демократії неоднозначні. Її часто називають плюаристичною, поскільки вона базується на не існуючому раніше різноманніті суспільних інтересів (економічних, соціальних, культурних, релігійних, групових, територіальних та інших) і форм їх вирішення (політичні партії, асоціації і об’єднання, громадські рухи і інціативи).Найвідоміші представники - Г.Ласкі, Д.Труман, Е.Фраенкель, Р.Даль.
Незвертаючи уваги на схожість з класичною ліберальною демократією, сучасна демократія має свої особливості:
1. Вона базується на синтезі різноманітних ідей, концепцій і форм власності. Пробує поєднувати традиційні ліберальні цінності з ідеями, які запозичені від соціалістичного, християнського, комуністичного та інших рухів, зважає на нові реалії постіндустріального суспільства.
2. Плюаристична концепція виходить з того, що не індивідум, не народ, а група є головною рухаючою силою політики в сучасній демократичній державі. Тільки в групі, а також в міжгрупових відносинах формується особа, визначається її інтереси, цінностні орієнтації і мотиви політичної діяльності. Кожна людина – представник багатьох груп: сімейної, професійної, етнічної, релігійної, демографічної тощо. За допомогою групи, індивідум одержує можливість вираження і захисту своїх інтересів.
3. Ця демократія, представляє собою форму управління, яка дозволяє багатьом суспільним групам вільно виражати свої інтереси і знаходити в конкурентній боротьбі компромісні рішення.
Якщо узагальнити різноманітні концепції плюаристичної демократії, то можна виділити у них слідуючі загальні ідеї:
1. Зацікавлена група – центральний елемент демократичної політичної системи, яка гарантує реалізацію інтересів, прав і свобод індивідумів. Сам індивід при цьому відступає на другий план.
2. Загальна воля як результат конфліктної взаємодії різних груп і їх компромісів.
3. Суперництво і баланс групових інтересів - соціальна основа демократичної влади, її динаміка.
4. Затримки і противаги розповсюджуються не тільки на інституціональну сферу (лібералізм), але й на соціальну область, де ними виступають групи-суперники.
5. “Розумний егоізм”, особовий, і особливо груповий інтереси, як генератори політики.
6. Держава - це орган, відповідний за нормальне функціювання всіх секторів суспільної системи і підтримуючий в сіспільстві соціальну справедливість.
7. Розпилення влади між різноманітними центрами політичного впливу: державними інститутами, партіями, групами інтересів тощо.
8. Наявність в суспільстві цінністного консенсуса, який припускає визнання і повагу всіма учасниками політичного змагання основ існуючого державного устрою, демократичних правил гри, особистих прав, закону.
9. Демократична організація самих базисних груп, як умова адекватного представництва інтересів складаючих їх громадян.
Завантажити реферат