Застава

Ще однією особливістю такого виду застави є статус заставленого майна. Воно перестає бути предметом застави з моменту його передчі третій особі (за договором поставки, купівлі-продажу, міни, транспортування). В той же час товари, які набуваються заставодавцем і входять в передбачену договором застави номенклатуру, автоматично стають предметом застави.

В зв”язку з громіздкою системою звернення стягнення на предмет застави, для реального застосування застави майна в обороті та в переробці застосовуються ізноманітні схеми, що спрощують процедуру задоволення кредитором своїх вимог. Серед них можна назвати схему за участю позичальника (заставодаця), кредитної установи та довірчого товаритва.

Позичальник отримує банківський кредит забезпечений гарантією довірчого товариства, яке уповноважене ним володіти та розпоряджатися певною кількістю товару. Довірче товариство відпускає цей товар та приймає у володіння інший, за розпорядженнями позичальника, і контроює його загальну вартість. У випадку неповернення позичальником кредиту довірче товариство виплачує банку гарантовану суму, при цьому задовільняючи свої вимоги до позичальика за рахунок майна перебуваючого в його довірчому управлінні (таке застареження необхідно заздалегідь включати в договір на довірче управління майном).

Однак така схема має і ряд недоліків: для її реалізації необхіний певний рівень ділової довіри між банком та довірчим товариством (інакше не обминути арбітражної справи); довірче товариство не завжди може досить швидко реалізувати заставлене майно й тому ризикує в результаті цієї операції отримати збитки. Все ж ці труднощі виглядають значно простіше ніж ускладнення які чекають на заставодержателя при зверненні стягнення на заставлені товари в звичайному порядку.

ВИСНОВКИ

В умовах реформування економіки, розвитку ринкових відносин все гостріше відчувалася необхідність широкого застосування заставних зобов”язань в цивільному обороті. З розширенням бази застосування застави явно відчувалася недостатність її правового регулювання в діючому Цивільному кодексі.

Прийняття 2 жовтня 1992 року Верховною Радою України Закону “Про заставу”[46] започаткувало новий етап розвитку українського заставного права. В постанові Верховної Ради України “Про введення в дію Закону України “Про заставу” зазначалося, що до приведення законодавства України у відповідність з вказаним законом застосовується діюче законодавство в частині, яка не протирічить йому. Прийняття цього закону хоча й стало значним кроком вперед однак не зняло багатьох проблем, пов”язаних з законодавчим регулюванням застави. Так його положення, що регулюють заставу товарів в обороті та переробці, заставу майнових прав, а також заставу цінних паперів на наш погляд містять суттєві недоліки. Вони мають скоріше декларативний характер і не можуть забезпечити регулювання даних відносин на практиці. Крім того окремі його положення, як то стаття 50 в якій заставодавцю забороняється здійснювати уступку заставленого права, протирічать основним, фундаментальним засадам на яких збудоване сучасне заставне право.

Автор роботи згоден з тими вченими, які класифікують заставу як речове право[47]. Адже головна фукція застави полягає в забезпеченні виконання основного зобов”язання шляхом створення спеціального правового статусу саме для певного майна боржника. З переходом цього майна до іншої особи до неї переходить і борг, яким воно обтяжене.

Визначення застави за законодавством України не змінювалося з часів прийняття першого українського цивільного кодексу. А от визначення предмету застави перебуває в постійній динаміці. Закон, серед інших, започатковує принципово новий для нашого права предмет застави - майно, яке стане власністю заставодавця після укладення договору застави, в тому числі продукція та інші прибутки.

Характерним для нашої правової системи є ситуація коли “на виконання” законодавчого акту приймається безліч підзаконних. Не обминула ця тенденція і заставне право. Серед підзаконних актів, яким належить важлива роль в регулюванні відносин по заставі можна назвати:

- Постанову Кабінету Міністрів України “Про книгу запису застав” № 14 від 12 січня 1993;

- Інструкцію Національного банку України “Про методичні рекомендації по застосуванню банками Закону України “Про заставу” № 21315\11 від 08.10.93 (з доповненнями внесеними листом № 23011\6 від 23.01.95);

- Положення Національного банку України “Про кредитування” від 10.05.1995;

- Лист Національного банку України “Про порядок проведення банками операцій з векселями” від 25.02.93;

- Лист Головної державної податкової інспекції “Про сплату державного мита за посвідчення договорів і предметів застави” від 10.01.96;

- Інструкція Міністерства юстиції України “Про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України”.

Крім того питання застосування норм, що регулюють заставу піднімаються в Роз”ясненнях Вищого Арбітражного суду України від 06.10.94 року.

Наявність таких підзаконних актів, які часто протирічать один одному і здоровому глуздові, серйозно перешкоджає застосуванню власне законодавства. В своїй статті присвяченій проблемам застосування застави як способу забезпечення кредитних зобов”язань, Сергій Локоть наводить слова керівника однієї з банківських установ: “По закону банки можуть володіти нерухомістю в розмірі 10% свого капіталу, що для структури іпотечного характеру - абсурд. В момент неповернення кредиту нерухомість заставодавця переходить у тимчасове володіння банку, але через норматив він не може визначати її як свою.”[48] Дісно пункт 9 Інструкції Національного банку України “Про методичні рекомендації по застосуванню банками Закону України “Про заставу” № 21315\11 від 08.10.93 (з доповненнями внесеними листом № 23011\6 від 23.01.95) предбачає, що після прийняття арбітражним судом позитивного рішення стосовно передачі (?!) заставодавцем (позичальником) майна (майнових прав), заставодержатель (банк) приймає заходи щодо його реалізації відповідно до статті 21 Закону України “Про заставу”. Далі в цьому пункті досить дивно трактується вказана стаття закону. Банк в такому випадку мусить оприбутковувати предмет застави за початковою вартістю, причому в будь-якому випадку, а не тільки тоді, коли суд передає майно банку на відповідальне зберігання. В такому випадку порушуються не лише економічні інтереси банків а й діюче законодавство про заставу.

Особдиво гостро недоліки законодавства, яке регулює відносини по заставі, відчувають кредитні установи. Тому заслуговує уваги проект закону “Про іпотеку”, розроблений спеціалістами Іпотечного банку.

В проекті іпотека визначається як застава землі, нерухомого майна, безпосередньо пов”язаного з землею, при якому земля та майно, що становлять предмет іпотеки, залишаються у заставодавця або третьої особи (майнового поручителя), а заставодержатель набуває права на задоволення забезпеченого іпотекою зобов”язання, що не виконано, за рахунок предмету іпотеки. Як бачимо, у цьому визначенні дається дещо звужене поняття предмету іпотеки. Стаття 5 проекту додає до нього ще підприємства як цілісні майнові комплекси, їх структурні підрозділи, а також інше майно, що віднесене до нерухомого. В данному випадку зрозумілим є прагнення банків залучити до цивільного обороту всього масиву нерухомості.