Християнство епохи вселенських соборів

Головними аргументами проти іконошанування були ?неописуємість Христа во плоті? та біблійна заборона ідолопоклонства. Такі відомі богослови ? Святі Отці, як Григорій Великий, Іоан Златоуст, Василій Великий, Євсевій Кесарій-ський обґрунтовували стриманість щодо ікон посиланнями на Святе Письмо (напр., Повтор. Зак., 5:8; їв., 8:18; Рим., 1:23-25; 2Кор., 5:7).

Іншої точки зору дотримувалися Іоан Дамаскін, Феодор Студит, Андрій Критський, патріархи Герман та Никифор. Вони вважали, що надчуттєве все ж, певною мірою, відбивається в матеріальному, чуттєвому. Видиме здатне бути образом невидимого. Чуттєві символи є для людини (духовно-тілесної істоти) необхідними як засіб наближення до духовного та зростання до Божественного. До того ж, Господь Ісус Христос являвся учням тілесно, а значить, був виразимий в образі.

Гоніння на іконошанувальників, т. зв. іконоборство, досягло апогею у Візантії за часів династії Ісаврів (VIII-IX ст.). У цьому випадку вирішальне значення мали секуляристськг спрямування державної влади, яка підтримала радикально налаштоване духовенство та єпископат. Імператорський едикт 726 p., помісний собор 754 р. були спрямовані проти іконошанування. Конфлікт загострювався і мало не призвів до громадянської війни. Особливе значення для підтримки іконошанувальників мала позиція східного чернецтва, ідеологом якого був Феодор Студит.

У скликанні VII Вселенського собору (787 p., Нікей) велику роль відіграла позиція імператриці Ірини, заінтересованої у припиненні розбрату в імперії. Засудивши іконоборців, собор визначився щодо вшанування ікон:

• іконошанування узгоджується з євангельською проповіддю, воно є доказом того, що Бог-Слово втілився істинно;
• ікони (зображення Ісуса Христа, Марії, ангелів, святих) мають Пропонуватися віруючим для вшанування й поклоніння нарівні із зображеннями хреста;
• споглядання іков-образів спонукає віруючих згадувати про пер-вообразц, вклонятися саме їм;
• проте, вшановуючи ікони, слід утримуватися від такого поклоніння, яке належить одному лише Богові.

Була сформульована відмінність між поклонінням Богові (грец. latreia, лат. adoratio) і вшануванням священних речей та предметів (грец. proskinesis, лат. veneratio). Ця відмінність, разом із вимогою вклонятися не образу, а первообразу, допомагала зняти звинувачення іконошанувальників в ідолопоклонстві.

Західна церква загалом лояльно поставилася до вшанування ікон, підтримавши його прихильників на Сході. Проте набула поширення також точка зору, декларована єпископом Франкської церкви Сереном Марсельським: ікони не гідні ані adoratio, ані veneratio. Зображення можуть використовуватися для згадки та оздоблення, але не обов?язково для вшанування. В них немає безумовної потреби для віри і культу. Таке утилітарне бачення ролі зображень у храмі, позбавлене догматично-богословського осмислення (на відміну від християнського Сходу), надалі спричинило значну відмінність західної церковної іконографії від східної.

КАНОНІЗАТОРСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ ХРИСТИЯНСЬКОЇ ЦЕРКВИ НА ВСЕЛЕНСЬКИХ СОБОРАХ. АПОСТОЛЬСЬКІ ПОСТАНОВИ ТА ПРАВИЛА. СОБОРНІ ПОСТАНОВИ

Органічним компонентом християнської церковної традиції, поряд зі Святим Письмом ? Біблією, став корпус літератури, що містила релігійні, моральні приписи і правові норми та правила церковного життя. Ці правила дістали назву канонів ?Апостольська дидаскалія?. Авторство найдавніших збірок канонів пов?язувалося ще з апостольськими часами. Про одне з найдавніших джерел такого характеру ? ?Дидахе? (Вчення дванадцяти апостолів), уже згадувалося. Збіркою, що також претендувала на походження від апостолів, була ?Апостольська дидаскалія? (ймовірно, друга половина III ст., Сирія або Палестина). Першоджерелом ?Апостольської дидаскалії? вважається теж Дидахе; можливо, також відобразилася діяльність апостолів на Єрусалимському соборі 49 р.

?Апостольські постанови?. Церковно-юридичним збірником кінця IV ? початку V ст., укладеним, найвірогідніше, у Сирії, були ?Апостольські постанови?. Збірник складався з трьох частин. До першої частини входила розширена обробка ?Апостольської дидаскалії?. До другої ? оброблені фрагменти Дидахе, молитви, настанови щодо катехуменату та хрещення, список перших християнських єпископів. Третя частина містила численні пояснення, настанови та коментарі про особливості харизм (Дарів Святого Духа), про посвячення до різних ступенів священства (у єпископи, пресвітери, диякони, субдиякони, лектори, про інші служіння: сповідників, екзорцистів. Важливим додатком до цієї частини були 85 церковних правил ? канонів, прийнятих на соборах у різний час. Встановлено, що 20 із них є постановами помісного (місцевого, ?регіонального?) Антіохійського собору 341 р. Останнім каноном із 85-ти є список книг Старого й Нового Заповіту. ?Апостольські канони?. Ці ж самі 85 канонів, але видані окремо, складали збірку під назвою ?Апостольські канони?. Цікаво, що Римська церква визнавала лише 50 із них. Вважається, що, крім постанов Антіохійського собору, джерелом цього збірника були матеріали Нікейського (І Вселенського) собору. Час зібрання та впорядкування ? приблизно V ст., місце ? Сирія.

З церковних соборів, помісних, або Вселенських, які залишили постанови-канони, важливі для догматичного та організаційного впорядкування християнської церкви, відомі, насамперед: