У ЛХЗ-р? Константин разом зі сво?щ співправителем Лікінієм у м. Медіолані (Мілані) уклав т. зв. (Міланський едикт, який розвивав положення Галерієвого указу ЗІІ р. Цей документ відіграв неабияку роль у поліпшенні становища християн в імперії. Міланським едиктом проголошувалася свобода віровизнання для християн нарівні з іншими культами. Християнам та християнським громадам поверталися майно, приміщення, предмети культу, відібрані в них під час гонінь. Ставши єдиновладним правителем імперії, Константин надав нові пільги церкві: звільнив клір від цілого ряду повинностей, закріпив за єпископами право юрисдикції у деяких громадянських справах, заборонив примушувати християн брати участь у язичницьких святах. Християнська церква поступово діставала права та привілеї, якими раніше користувалися лише язичницькі культи. Константин, очевидно, убачав потенційну можливість перетворення церкви на важливу суспільну інституцію, не менш потужну, ніж держава. Цьому сприяли досить струнка церковна організація, що складалася в межах імперії, наявність дисциплінованого кліру, ієрархії, системи управління та контролю,, вплив на величезні маси віруючих. Усе це повною мірою оцінив Константин, сам протягом усього життя залишаючись язичником (він прийняв хрещення лише незадовго до смерті, у 337 p.). Крім забезпечення нового суспільного статусу християнської церкви, Константин Великий запровадив практику проведення під патронатом імператорів Вселенських соборів, на яких вирішувалися найважливіші питання життя церкви.
ПРОБЛЕМА СТОСУНКІВ ЦЕРКВИ I ВЛАДИ ПІСЛЯ КОНСТАНТИНА. ЦЕРКОВНО-ДЕРЖАВНІ ВІДНОСИНИ НА СХОДІ І ЗАХОДІ ІМПЕРІЇ
Новий рівень і нова якість стосунків церкви і держави за імператора Константина об?єктивно потребували узгодження з традицією ранньої церкви і з римською громадсько-державною традицією.
Християнська традиція розмежовувала ?Кесареве? і ?Боже?. Державі доручені справи громадянські (publica), церкві ? справи релігійні (sacra). Імператор відає справами 1! земними, понад ними він не має влади, бо престол священства І затверджений на небесах. Імператорові довірені тіла, а ієреєві 1: (священику) ? душі. Так навчав, зокрема, визначний богослов Іоан Златоуст.
З іншого боку, релігійно-політична традиція Римської Ц імперії, як язичницька, фактично не знала розмежування Ц світського і релігійного авторитету і влади. Імператор-Кесар Ш був для римлян ще й Pontifex Maximus (верховним жерцем), Ш який мав орікуватися одночасно як політичними, так і релігійними справами. Такий підхід автоматично переносився на стосунки імператора із християнською церквою. Тому абсолютно типовою й показовою була позиція, висловлена Константином (ще не охрещеним!) на Нікейському (Першому Вселенському) соборі: ?Я ? поставлений від Бога єпископ зовнішніх справ Церкви!?
Починаючи з середини IV ст. взаємовідносини церкви та держави набували різного характеру на Сході і на Заході імперії. Для цього існували насамперед громадянсько-політичні передумови. Сильна імператорська влада на Сході призводила до підкореного статусу єпископів та церкви в цілому, навіть до узурпації імператорами владних функцій у самій церкві. На Заході у ті ж часи відбувалося значне послаблення державної влади ? через міжусобну боротьбу за імперські намісництва, а також постійні напади ?варварів?. За цих умов посилювалася незалежність єпископату, особливо зростали авторитет та влада Римського єпископа. Церква на Заході, з її жорсткою системою управління, контролю та регулювання життя віруючих, з її новими правами у громадянській та економічній сферах набувала загальносуспільного значення. В умовах політичної нестабільності церква нерідко перебирала на себе державні функції, конкуруючи з владою та її тимчасовими представниками.
Існували також ідеологічні та, психологічні передумови різного становища церкви на Сході і Заході. Зокрема, на еллінізованому Сході, де панували централізована деспотія, зовнішня несвобода, головна увага у визначенні принципів побудови церкви приділялася виявленню внутрішнього, духовного, метафізичного, теологічно-догматичного змісту. Вод-
ночас питання суверенітету церкви відступали на другий план. Схід, як засвідчують історичні факти, на кілька століть поринув у догматичні суперечки.
Захід же, наслідуючи римську прагматичну традицію, найбільше переймався сферою практичних стосунків та їх юридичного оформлення. На противагу послабленню владних структур зміцнювалася церковна організація. Водночас догматичні суперечки західної, Римської церкви торкалися досить мало; там протягом століть задовольнялися сповіданням regula fidei. Серед ідеологічних причин слід назвати також усталену загально-церковну традицію, згідно з якою Римській єпископській кафедрі ? Римському Престолу та її предстоятелю, Римському папі ? відводилася особлива роль у світовому християнстві.
Підкореність, залежність, службова роль церковних структур на Сході в перспективі призводили до панування там ідеології та практики цезаропапізму (домінування світської монархічної влади над церковною, навіть у церковних справах). Цезаропапізм став однією з визначальних рис церковно-державних відносин у країнах, де історично поширилося ?східне?, або візантійське християнство. Дещо інше, навіть протилежне, спостерігалося на Заході, де Римська церква в особі Римських єпископів (пап) протягом століть демонструвала постійні претензії на владу, на перевагу над державою ? т. зв. папоцезаризм.
ЦЕРКОВНА ОРГАНІЗАЦІЯ: ФОРМУВАННЯ СХІДНИХ ПАТРІАРХАТІВ ТА РИМСЬКОГО ПРЕСТОЛУ
Церква та держава дедалі більше бігалися у своїх кордонах. У зв?язку з адміністративним поділом Римської імперії формувався також церковно-адміністра тивний поділ. Так, за імператора Діоклетіана імперія поділялася на чотири префектури з 12 діоцезами та понад 100 провінціями. Одиницями церковного управління були єпархії (у межах провінцій), які об?єднувалися у митрополії (у межах діоцезів). Найстаріші та найвпливовіші митрополії ? Римська, Александрійська, Антіохійська та Єрусалимська ? стали патріархатами, на чолі з патріархами, або псрозщ. Уже в IV .каноні Першого Вселенського собору {325 р.) було підтверджене та зафіксоване особливе місце Римської єпископської кафедри -Римського Престолу ? у Вселенській церкві. Авторитет Римської кафедри та її предстоятеля ? Римського єпископа (згодом ? папи Римського} зміцнювався кількома чинниками. По-перше, це авторитет Рима як давньої столиці великої імперії. По-друге, формувався переказ про Рим як місце перебування, проповіді та мученицької кончини апостолів Петра і Павла, їх обох вважали засновниками Римської церкви, а саму Римську кафедру називали апостольською. Розвивалося також учення про примат апостола Петра у Вселенській церкві (Петро ? намісник Ісуса Христа на Землі). Римський же єпископ успадковував авторитет і апостольську благодать Петра. Нарешті, активною була церковно-політична позиція римського папства, великим був місіонерський вплив Риму як на християнський світ, так і
на світ ?варварів?. Представники Римської церкви брали активну участь у загальноцерковних, Вселенських соборах. Вони рішуче відстоювали церковну незалежність у справах віри та устрою перед Константинопольськими (Візантійськими) імператорами. Водночас представники східних патріархатів були позбавлені такої можливості через залежність від імператорів.
Завантажити реферат