Головною метою Собору було започаткувати широкомасштабне оновлення церкви, узгодити церкву із часом, не відкидаючи своєї спадщини, але переоцінюючи її, звертаючи особливу увагу на дотриманні минулого папського вчення. “Впустімо трохи свіжого повітря у Церкву”, - сказав Іван ХХІІІ, відкриваючи вікно. “Те, що пропонував папа, звісно, що повернулося досить революційно – не зміною у доктрині, як такій, але зміною у тому, що я називаю Католицьким синтезом”, - пише пастор Куртіс Ян у своєму ессе “Другий Ватиканський Собор: Зміна і Продовженість у Католицькому Синтезі”, зачитаному в 1999 році на пасторській конференції ВЄЛС [11].
“У ХІХ столітті, коли більшість Католиків все ще підходила до богослов’я із неісторичної, догматичної точки зору, окремі особистості, як Джон Генрі Ньюмен в Англії та Йоган Адам Мюлер у Баварії, починали історичне мислення у Католицьких рамках. На початку ХХ століття, Католицькі філософи, такі як Моріс Блондель у Франції, враховували більш сучасні філософії, намагаючись втілити їх у Католицький синтез” [11].
- Між двома світовими війнами і після Другої Світової війни з'явилось декілька нових рухів. Серед них були:
- літургійний рух, що шукав шляхів для запровадження у богослужінні принципів та форм ранньої церкви, включаючи участь мирян та використання розмовної мови;
- рух біблійного вивчення, що наголошував на дослідженні Святого Письма із нахилом до історично-критичного підходу;
- та “нова теологія”, що формувалася Карлом Рахнером, Фон Бальтасаром, Боуєром, Конгаром та Де Лубаком, котрі намагалися впровадити більше сучасних філософій у так званий Католицький синтез.
Другий Ватиканський Собор офіційно відкрився 11 жовтня 1962 року на свято божественного Материнства Благословенної Діви Марії. Собор поділили на чотири сесії (жовтень-грудень 1962; вересень-грудень 1963; вересень-листопад 1964; вересень-грудень 1965).
Підчас проведення Собору відбулося дві важливі події:
1. Прогресивні, реформісько-налаштовані єпископи організували Європейський Союз і спромоглися переконати більшість отців собору відкинути список кандидатів у соборні комісії, який сформувала курія із консервативних єпископів. Що привело до того, що із плином собору консервативний і прогресивний впливи вилились у компроміси;
2. У червні 1963 року помер Іван ХХІІІ. Новим папою обрали Монтіні Міланського як поміркованого прогресивного.
Четверта сесія завершилась месою 8 грудня 1965 року на свято Непорочного Зачаття.
Собор створив 16 документів. Усі 16 були проголошені папою, що дає їм найвищу владу у церкві. Це:
- 4 Конституції, дві Догматичні: про Церкву (КЦ) та про Боже Об'явлення (КО); Конституція про Святу Літургію (КЛ) та Душпастирська Конституція про Церкву в сучасному світі;
- 9 Декретів: про пастирський уряд єпископів в Церкві, про служіння і життя пресвітерів, про священицький вишкіл, про пристосоване оновлення чернечого життя, про апостолят мирян, про місійну діяльність Церкви, про екуменізм (ДЕ), про Східні Католицькі Церкви, про засоби суспільного повідомлення;
- 3 Декларації: про релігійну свободу, про відношення Церкви до нехристиянських релігій, про християнське виховання.
Католики не визнають ці документи за божественно натхненні як Біблію, але вони вважають, що Святий Дух керував Собором у їх написанні.
БОГОСЛОВ‘Я ДРУГОГО ВАТИКАНСЬКОГО СОБОРУ
1. “На думку більшості Римо-Католиків, можливо найважливіші вчення … Ватикану ІІ – це узгодження із часом та оновлення церковної літургії, наголос на мирянстві та екуменізм” [11]. Ватикан ІІ дозволив використовувати розмовну мову разом із деяким залишком латини в літургії. Тепер вже, “дуже бажає собі того Мати Церква, щоб усіх взагалі вірних вести до тієї повної, свідомої та діяльної участи в літургійних відправах” (КЛ14), тобто у Месі. Дозволяються тепер і зміни в стилі служебної музики. “Результат такий, що Католики тепер поклоняються таким чином, що має вигляд і дає враження значно ближчому нагадуванні нашого, Лютеранського, поклоніння, ніж того, чим були Тридентійські обряди” [11]. Дозволяється також і причастя в обидвох видах. Меса розглядається не лише як умилостивлююча жертва, але й також як спільнотне споживання. Мирянам дозволяється і заохочується брати більш активну участь у парафіяльному житті. Як чоловіки, так і жінки можуть служити помічниками, лекторами, катехизаторами та адміністраторами. Конституція про Церкву навіть проголошує, що миряни у своїх життєвих світських покликах також можуть досягнути справжньої святості. Однак, залишається старий погляд на церкву як ієрархічну піраміду.
2. З метою запровадження екуменічного діалогу Собор стверджує, що Божих людей можна знайти і поза Римською Церквою (ДЕ3). Тепер ми – “роз’єднані брати” (ДЕ1), котрі “слушно називаються християнським ім’ям” (ДЕ3), але нас не визнають за “церкви”, лише за “громади”. “Бо тільки через єдину католицьку Церкву Христову, що є загальною допомогою спасіння, можна досягти повноту засобів спасіння” (ДЕ3). Таким чином, Ватикан ІІ дозволив Католицькій Церкві стати головною силою у сучасному екуменічному русі.
3. Стосовно питання про те, як поживає Святе Письмо на Соборі, є добрі новини і погані новини. Оскільки відбулася зміна в літургії з латини на розмовну мову, разом із розвитком трирічного календаря читань, більше католиків більше чує Святого Письма своєю рідною мовою, ніж вони це раніше чули протягом 15-ти століть. Однак, з іншого боку, Собор проголошує: “Священне Передання та Священне Писання становлять один священний депозит Божого слова, доручений Церкві” (КО10). “Те,що виходить, це те, що sola papa все ще стверджується, коли ж sola Scriptura все ще відкидається” [11]. “Те Передання, яке походить від апостолів, під проводом Святого Духа здосконалюється в Церкві: бо зростає пізнання переданих речей і слів чи з розважання і студій віруючих, що їх роздумують у своєму серці … , чи з внутрішнього розуміння духовних справ, що їх переживають, а чи з проповіді тих, які з єпископським насліддям перейняли певне дарування правди. Тобто, Церква з ходом століть постійно прямує до повноти Божої правди, доки в ній не сповняться слова Божі” (КО8), - пояснює Собор вчення про розвиток доктрини. “У роки після Собору Католицька біблійна наука стала повністю високо- критичною у своєму підході до Письма. Те, що потребувало двісті років для ліберальних Протестантських церков зробити із Біблією, Католицька Церква зробила за двадцять” [11], - додає пастор Ян.
4. А що на рахунок Євангеліє? Справді, ми можемо знайти вагоме число добрих євангельських тверджень, як наприклад у КЛ5: “Бог, “який хоче, щоб усі люди спаслися і прийшли до розуміння правди” (1Тим.2,4), “багаторазово й багатьма способами говорив колись до батьків наших через пророків” (Євр.1,1), коли прийшла повнота часу, післав Свого Сина, Слово, що сталося тілом, помазаного Святим Духом, щоб звіщати благу вість бідним, оздоровляти сокрушених серцем, “лікаря тіла і душі”, Посередника між Богом і людьми. Бо Його людська природа, в єдності особи Слова, була орудником нашого спасіння …”. Однак, не зважаючи на це, Ватикан ІІ не розглядав питання про bhop`bd`mm грішника перед Богом. Власне, очевидним є те, як це добре видно із книги Роберта Пройса [10], що між Лютеранами і Католиками може виникнути лише двозначність стосовно погодження у доктрині про Виправдання, і що Католицька позиція із часів Тридентського Собору не змінилася. Ватикан ІІ продовжує вважати Марію та святих за необхідних та заслужених посередників спасіння. Він продовжує розглядати Месу як умилостивлюючу жертву. Все ще стверджується і Чистилище. Насправді, Католицька позиція ще гірше зіпсулася, від напів-пелагіанства до справжнісінького пелагіанства, доводячи, що можна досягнути спасіння просто дотримуючись природнього Закону записаного в серці. Так у Конституції про Церкву мовиться: “Бо ті, що, не знаючи безвинно Євангелії Христової та Його Церкви, глядають Бога щирим серцем, та виконують Його волю ділами, ідучи за голосом совісти та підо впливом благодаті, можуть осягнути вічне спасіння” (КЦ16).
Завантажити реферат