Страхування в Україні

Суспільне виробництво в цілому, і особливо кожне господарське формування, а також життєдіяльність практично кожної людини об'єк­тивно мають ризиковий характер, що породжує систему відносин між людьми з метою попередження, подолання, зменшення руйнівних нас­лідків стихійного лиха та нещасних випадків.

Спираючись на свій багатовіковий досвід, людство вживає дедалі ефективніших заходів із протистояння стихійним явищам. Підвищують­ся вимоги до будівництва об'єктів, застосовуються щоразу досконаліші інженерні конструкції, вогнетривкі та інші новітні ізоляційні матеріа­ли, споруджуються греблі, пильна увага приділяється безпеці експлуа­тації транспортних засобів тощо.

Проте концентрація виробництва та ускладнення його технологій, одержання й застосування нових хімічних речовин, енергетичних ре­сурсів, швидкісних і багатотоннажних транспортних засобів, зростан­ня криміногенних явищ призводять до появи безлічі нових ризиків. На долю України випала найбільша з відомих у світі техногенних ката­строф — аварія на Чорнобильській атомній електростанції, що завдала шкоди обсягом понад 140 млрд доларів. Якщо така аварія є, на щастя, винятком, то пожежі на виробничих, комунальних і житлових об'єк­тах, травми на транспорті і в побуті, забруднення навколишнього се­редовища та інші локальні події трапляються в країні практично щодня.

Великі ризики зумовлюються також новими хворобами (наприк­лад, СНІД), епідеміями інфекційних захворювань, травматизмом на ви­робництві і в побуті. Не можна також не брати до уваги ризиків для юридичних і фізичних осіб, котрі породжуються зростанням злочин­ності, поширенням наркоманії та алкоголізму.

Отже, сумарний вплив ризиків досі не зменшується. Це змушує весь світ активно шукати шляхів послаблення їх негативного впливу на життя людей.

За умов ризикового характеру функціонування будь-якого підпри­ємства і не менш ризикового проживання кожної людини існує на­гальна потреба попередження і відшкодування збитків, завданих сти­хійним лихом та нещасними випадками. Без її задоволення неможливо забезпечувати безперервність процесу виробництва матеріальних благ, підтримувати належний рівень життя людей. Відносини, що складають­ся в суспільстві з цього приводу, мають об'єктивний характер і в своїй сукупності формують зміст економічної категорії «страховий захист».

Специфіка цієї категорії зумовлена такими ознаками: випадковіс­тю ризику; незвичайністю заподіяної шкоди; можливістю вираження шкоди в натуральній або грошовій формі; необхідністю попереджен­ня, подолання наслідків події і відшкодування завданих нею збитків. Сутність страхового захисту полягає в нагромадженні й витрачанні грошових та інших ресурсів для здійснення заходів з попередження, подолання або зменшення негативного впливу ризиків і відшкодування пов 'язаних з ними втрат,

Для того щоб система заходів з попередження, подолання і від­шкодування втрат була реально можливою, необхідно частину валово­го продукту спрямовувати на створення страхового фонду суспільства.

Зауважимо, що сукупний фонд страхового захисту не має зведе­ного планового чи звітного оформлення, котре характеризувало б йо­го величину. Не існує й спеціального органу управління цим фондом.

До фонду страхового захисту належать централізовані нату­ральні та грошові резерви держави, децентралізовані фонди (у час­тині, іцо використовується на покриття шкоди, завданої стихійними та іншими непередбаченими подіями, — самострахування), а також фонди, створювані методом страхування. У межах цих форм страхо­вого захисту може існувати багато видів фондів цільового призначення.

Розмір і структура фондів, що використовуються з метою страхо­вого захисту юридичних і фізичних осіб, залежать від багатьох чинни­ків. Насамперед це теоретичні концепції формування фонду; стан роз­витку економіки, співвідношення між формами власності, методи залучення коштів для реалізації соціальних програм, традиції населен­ня, міжнародні відносини тощо.

Відомо, що в країнах соціалістичної орієнтації існувала практика, сутність якої стосовно страхового фонду полягала у віднесенні витрат на страхування за рахунок прибутку, що залишався в розпорядженні підприємств. У країнах капіталістичного світу перемогли погляди, згі­дно з якими джерелом поповнення страхового фонду є витрати вироб­ництва. Розмір страхового фонду тут розглядається як сума витрат, що їх бере на себе суспільство, компенсуючи шкоду, заподіяну страхови­ми ризиками.

За часів Радянської влади власність на засоби виробництва, землю, її родовища, переважний обсяг готової продукції і фінансових ресурсів була державною. Тому в разі стихійного лиха або іншого серйозного надзвичайного випадку збитки, яких зазнали підприємства, відшкодо­вувались переважно із загальнодержавних коштів. Для цього створю­вались резервні фонди при урядах СРСР та кожної республіки, які входили відповідно до союзного і республіканського бюджетів. У дея­ких республіках ці кошти використовувалися насамперед у боротьбі з наслідками землетрусів у високосейсмічних регіонах — Туркменії, Узбекистані, Вірменії, Молдавії та інших.

В Україні за рахунок централізованих фондів і досі фінансуються витрати, пов'язані з запобіганням і ліквідацією повеней, зсувів, аварій на шахтах і т. ін. Держава, доки не розвинені інші форми захисту вла­сності, змушена покривати зі свого бюджету витрати на відновлення пошкоджених чи знищених стихією або через збіг несприятливих об­ставин підприємств, доріг та інших об'єктів як виробничого, так і со­ціального призначення.

Страховому захисту досить довго значною мірою сприяв держав­ний позичковий фонд. Особливо характерним це було для сільського господарства та інших галузей, підприємства яких отримували великі суми кредиту під сезонний розрив між витратами виробництва і дохо­дами. На випадок різкого зниження виходу продукції через природні аномалії та з інших причин, не залежних від господарства, підприємст­вам надавалися тривалі (до 12 років) відстрочки у сплаті позик. Нерідко наприкінці відстрочки борги списувалися за рахунок бюджету.

Такий режим використання позик частково спричинювався до за­міщення ними потреби у страхуванні. Покладання на кредит не влас­тивих йому функцій призвело до ігнорування основних принципів кредиту: цільового призначення, матеріального забезпечення, термі­новості і платності за користування. Зрештою кредит втрачав свої сти-мулювальні властивості.

Майже кожне міністерство чи відомство на випадок непередбаче­них обставин мало у своєму розпорядженні фонди фінансової підтри­мки підлеглих їм державних підприємств. Такі фонди створювалися шляхом відрахувань від прибутків підприємств. За рахунок відомчих фондів могла надаватися тимчасова фінансова допомога на поповнен­ня нестачі оборотних засобів, що виникала, як правило, з не залежних від позичальника причин. Часто допомога надавалася на безповорот­них засадах. Проте надання такої допомоги не регулювалося чіткими нормами. Тому нерідко кошти йшли на покриття й таких збитків, які зумовлювалися безгосподарністю у виробничих формуваннях, помил­ковими рішеннями вищестоящих організацій.