Форми співучасті

Суб'єктивні ознаки співучасті — це умисна спільна участь у вчиненні злочину. В законі суб'єктивна сторона співучасті у злочині виражена такими словами — злочин вчиняється умисно і спільно. Лише за наявності умислу спів­учасник підлягає відповідальності не тільки за дії, які він сам вчинив, але й за результат дій усіх інших співучас­ників. Умисний характер співучасті передбачає також усвідом­лення співучасниками того, що їхніми спільними злочин­ними діями або за допомогою таких вчиняється один і той самий злочин. Поза цим положенням кожен із тих, хто бере участь у злочині, вчиняє самостійний злочин і відпо­відає в межах діяння, вчиненого ним особисто[3]. З цього випливає, що:

а) співучасть можлива лише в умисних злочинах;

б) усі особи, які беруть участь у злочині (усі співучасники), діють умисно.

Ці ознаки потребують певної конкретизації. Насамперед із закону випливає однозначний висновок: співучасть у злочинах, що вчиняються з необережності, неможлива. Питання про співучасть в необережних злочинах порушувалося в науці досить давно. Так, ще у минулому столітті деякі криміналісти відстоювали можливість співучасті в необережних злочинах. У радянський період відомий вчений А. Н.Трайнін доводив наявність співучасті в необережних злочинах. Таку точку зору висловлюють і зараз, зокрема в Україні. Пожвавлення дискусії з цього питання викликане значним зростанням необережної злочинності, особливо в сфері «людина – машина», наприклад, на авто-мототранспорті. Усе частіше доводиться стикатися з випадками необережного співзаподіяння. Наприклад, водії автомашин, що їдуть по шосе з порушенням правил дорожнього руху, весь час обгоняють один одного, внаслідок чого на одному з обгонів відбувається зіткнення машин і одержують травми пасажири, які в них їхали. В цьому випадку винні діють з необережності, спільно заподіюючи небезпечні наслідки. Однак такі спільні дії не можна визнати співучастю через те, що тут відсутнє об'єднання злочинної волі діючих осіб. У таких випадках кож­ний із співзаподіювачів несе відповідальність за свої дії самостійно.

При співучасті не тільки злочин має бути умисним, а й усі співучас­ники також повинні діяти умисно. Навмисне і спільне вчинення злочи­ну не дозволяє, не дає можливості визнати співучастю діяння, яке не має взаємоусвідомлення, яке усвідом­люється лише однією діючою особою і не усвідом­люється іншою (іншими)[4]. Звідси випливає: якщо одна особа діє з необережності, а друга, використовуючи це, діє умисно, то співучасть відсутня. Діяти умисно при співучасті означає, що усі співучасники мають спільний умисел. Таким чи­ном, спільність характеризує не тільки об'єктивну, а й суб'єктивну сторону співучасті у злочині. Спільність умислу означає, що між співучасниками завжди має місце згода (узгодженість) на вчинення конкретного злочину. Саме спільний умисел і знаходить своє об'єктив­не вираження у спільності дій співучасників. Причому згода (узгод­женість) — це обов'язкова ознака будь-якої співучасті. Зрозуміло, що сама згода (узгодженість) може носити різний характер, виражатися різним способом. Інакше кажучи, форми обміну інформацією можуть бути найрізнішими. У більшості випадків така згода носить усний характер, коли співучасники узгоджують свої дії словесно, або письмов — шляхом обміну записками, накресленням плану дій або іншою знаковою інформацією. Можлива згода і з використанням технічних систем (телефону тощо). Рідше зустрічається згода, яка виражається в конклюдентних діях. Конклюдентними вва­жаються мовчазні дії, з яких можна зробити висновок про дійсні наміри особи (від лат. слова соnсlusіо — висновок). Це, наприклад, обмін жес­тами, мімікою, певними рухами, внаслідок чого дії співучасників ста­ють узгодженими. У будь-якому разі згода, взаємна узгодженість — це обов'язкова ознака співучасті.

Умисел при співучасті, як і у злочині, що вчиняється однією особою, включає до себе інтелектуальні та вольові моменти. Проте оскільки зло­чин вчиняється у співучасті, і той, і другий моменти умислу мають свою специфіку.

Специфіка інтелектуального моменту полягає в тому, що співуча­сник усвідомлює суспільну небезпечність не тільки вчиненого особи­сто ним діяння, а й суспільну небезпечність діяння, яке вчиняє вико­навець. Співучасник також передбачає, що в результаті цих дій виконавця настає суспільн-небезпечний наслідок. Тобто співучасник передбачає, що внаслідок його дій розвиток причинного зв'язку приведе до того, що виконавець вчинить задуманий співучасниками злочин. Іншими словами, співучасник повинен бути проінформований про злочинні наміри, злочинні дії виконавця. Вимога такої проінфор­мованості — найважливіша ознака співучасті.

Вольовий момент умислу при співучасті полягає насамперед у бажанні настання наслідків, коли усі співучасники бажають настання наслідків, яких своїми безпосередніми діями прагне досягти виконавець. У злочинах з формальним складом співучасники бажають, щоб викона­вець вчинив задуману ними злочинну дію.

Говорячи про умисел при співучасті, слід мати на увазі, що усі фахівці визнають можливість прямого умислу при співучасті, але не усі згодні, що тут можливий й умисел непрямий. Ця остання точка зору викликає сумніви, тому що необгрунтовано звужує поняття співучасті. Сам закон (ст. 19 КК), говорячи про уми­сел при співучасті, нічого не говорить про види такого умислу, допускаю­чи тим самим, що він може бути як прямим, так і непрямим. Далі, якщо стати на позицію, що критикується, то в деяких випадках дії виконавців не вважатимуться співучастю у злочині. Наприклад, три чоловіки звалили на землю потерпілого, завдаючи йому удари ногами, руками по різним частинам тіла, не бажаючи заподіяти смерть, але свідо­мо допускаючи і такий наслідок побоїв. Внаслідок цього потерпілий помер. Очевидно, що особи, які вчинили злочин, будучи співвиконавцями, діють з непрямим умислом, не бажаючи настання смерті жертви, але свідомо її допускаючи. Їх у повній відповідності зі ст. 19 КК слід визнати співучасниками. Цілком очевидно, що винні, а усі вони є співви­конавцями злочину, передбачали, що внаслідок їхніх дій людина може померти, проте цього, звичайно, не бажали, але свідомо допускали, тобто діяли з непрямим умислом.

Таким чином, співучасть у злочині можлива не тільки з прямим, а й з непрямим умислом. Останній може мати місце у поведінці співвиконавця або, навіть, пособника. Що стосується мотивів дій співучасників, то вони можуть бути як однаковими, так і різними. Так, при вчиненні вбивства усі співучасники можуть мати один мотив — помсту потерпілому. Але можлива ситуація, коли одні з співучасників діють із помсти, а інші — з корисливих мотивів. Наприклад, при так званому замовленому вбивстві вбивця, підкуплений підмовником, діє з корисливих мотивів, а сам підмовник може керуватися мотивами помсти, неприязних стосунків, заздрощів до потерпілого. Не­однаковість мотивів не виключає співучасті у злочині. Вона може впли­вати у деяких випадках на кваліфікацію злочину, ураховуватися при призначенні покарання співучасникам.