Принцип особистої відповідальності, як і інші кримінально-правові принципи, потребує подальшого розвитку. Одним з напрямків такого розвитку є поглиблення психологічних аспектів інституту відповідальності, що тісно пов’язано з поняттям вини.
Принцип особистої відповідальності передбачає не тільки фізичну але й психічну індивідуальність суб’єкту. Тобто за висновком Келіної С.Г. “з точки зору цього принципу людина може бути притягнена до кримінальної відповідальності, коли суспільно небезпечне діяння було не тільки “справою його рук”, але і продуктом його свідомості та волі”[54]. Звідси тісний зв’язок принципу особистої відповідальності з проблемами осудності, вини та суб’єктивних ознак злочину в цілому.
На органічний зв’язок принципу персональної відповідальності з принципом вини вказують більшість фахівців кримінального права. Деякі з них навіть об’єднують вказані принципи в одне положення: особиста відповідальність особи за наявності вини[55].
І дійсно, про яку особисту відповідальність може іти мова, якщо особа завдала своїми діями суспільно небезпечний результат, не усвідомлюючи і не маючи можливості усвідомити його. Покарання такої особи було б безцільним та безглуздим с точки зору не тільки спеціальної, але й загальної привенції.
У діючому кримінальному законодавстві принцип вини отримав закріплення у статті 3 ККУ. Згідно якої до кримінальної відповідальності і покаранню може бути притягнута особа, яка вчинила винне (суспільне або з необережності) суспільно-небезпечне діяння, визначене кримінальним законом як злочин. Отже принцип винної відповідальності можна визначити наступним чином: особа несе суспільно небезпечні наслідки, які настали в результаті їх вчинення та по відношенню до яких встановлена вина (умисел чи необережність).
Методологічною основою даного принципу є положення про визнану самостійність людської свідомості у виборі цілей та способів своєї поведінки, прийнятті та здійснення рішень. Звідси вчинок людини не можна розглядати як просту реакцію на зовнішнє середовище. Конкретна ситуація породжує вольовий акт не сама по собі, а лише “переломлюючись” через інтереси, погляди, звички, особливості психіки та інші індивідуальні риси особистості.
З іншого боку цілонаправлена діяльність людини була б неможливою, якби вона не враховувала результатів своїх власних вчинків, що виражається у формі передбачення результатів своєї поведінки. Суб’єкт, як правило, усвідомлює можливий розвиток подій та їх наслідків. Мисленнєвий образ цих наслідків, в свою чергу, формує, прискорює чи сповільнює прийняття рішення.
Отже, конкретний вольовий акт виникає в результаті взаємодії трьох ліній причинного зв’язку, які Келіна С.Г. та Кудрявцев В.М. символічно визначили як “минуле, теперішнє і майбутнє. Минуле – це весь життєвий досвід даної людини, а також особливості її особистості; теперішнє – це ситуація, в якій вона знаходиться в момент вчинення злочину; майбутнє виступає у вигляді мисленнєвої моделі свого вчинку та його наслідків”[56].
Звідси витікає, що відповідальність особи за свої вчинки базується не тільки на тому, що вона завдала своїми діями суспільно небезпечний результат, але й на тому, що всі діяння попереднє пройшли через її свідомість і волю, в співставленні з різними аспектами навколишньої дійсності і стали виразом його суб’єктивних намірів, бажань та інтересів.
Виходячи з цього Пленум ВСУ постановив, що: “Визнання особи винуватою у вчиненні злочину може мати місце лише за умови доведеності її вини”[57]. Дане положення конкретизується в ряді інших керівних роз’яснень і рішень по конкретним справам[58]. В низ підкреслюється важливе значення принципу винної відповідальності для вирішення питання про підстави кримінальної відповідальності.
Принцип вини передбачає нерозривний зв’язок суб’єктивних і об’єктивних ознак злочину. З одного боку, особа може нести кримінальну відповідальність лише за ті свої бажання і наміри, які реально втілилися в суспільно небезпечних діяннях. З іншого боку, ніякі шкідливі для суспільства діяння та їх наслідки не можуть слугувати підставою кримінальної відповідальності, якщо вони не визначалися психічним ставленням особи (у формі умислу або необережності). Дане положення лягло в основу кримінально-правового принципу суб’єктивної осудності, згідно з яким крім вини, яка вимагає усвідомлення винною особою всіх ознак складу злочину.
До речі, характерним є те, що дане положення дуже рідко виділяють як самостійний принцип кримінального права. Найчастіше воно розглядається в контексті принципу вини[59] або взагалі ототожнюється з ним[60]. Безперечно, суб’єктивна осудність тісно пов’язана з принципом вини і органічно з нього витікає. Але проблеми в першу чергу, правозастосовчої практики вимагають виділити суб’єктивну осудність як самостійний принцип кримінального права.
Згадуванні проблеми можна звести до запитання: “Чи повинне поширюватися психічне відношення особи у формі умислу або необережності на ті фактичні обставини, які не є елементом основного складу, але входять до числа ознак кваліфікаційного складу злочину?”.
Так, наприклад, практика зіткнулася з цією проблемою у зв’язку з кваліфікацією зґвалтування неповнолітньої та малолітньої за ч. 3 та ч. 4 ст. 117 ККУ. Пленум ВСУ з цього приводу роз’яснив, що застосовуючи закон про кримінальну відповідальність за зґвалтування неповнолітньої або малолітньої, слід мати на увазі, що кваліфікація цих злочинів за ч. 3 або ч. 4 ст. 117 ККУ можливе лише у випадках, коли винний знав або допускав, що вчиняє насильницький статевий акт з неповнолітньою або малолітньою, а так само коли він міг і повинен був це передбачити. Неповнолітній або малолітній вік потерпілої не може бути підставою для кваліфікації зґвалтування за ч. 3 або ч. 4 ст. 117 ККУ, якщо буде доведено, що винний сумлінно помилявся що до фактичного віку потерпілої[61]. Аналогічно вирішується дана проблема і по іншим категоріям справ, зокрема при кваліфікації розкрадання державного або колективного майна і викрадення індивідуального майна громадян[62].
Як бачимо, осудними можуть бути лише ті ознаки складу злочину, які усвідомлювались винним або які він міг і повинен був усвідомлювати. Ця наукова позиція знайшла своє відображення у ст. ст. 8 і 9 ККУ. Ставлення особі за вину обтяжуючих обставин вчиненого нею злочину, які вона в силу тих чи інших обставин не могла і не повинна була передбачити, позбавлене будь якого винного і попереджувального означення було б незаконним і несправедливим, означало б, по суті, перехід на позиції об’єктивної осудності, яка є чужою для національної теорії і практики боротьби зі злочинністю.
Отже, проголошений у сучасного кримінальному праві концептуальний постулат відповідальності за вину, який втілювався в принцип кримінального закону, є важливим положенням Кримінального кодексу, що покликане ще більш глибоко втілювати правозастосовчу практику принцип особистої відповідальності. Саме на цьому принципі базується справедливе призначення покарання, яке виражається в урахуванні психічного ставлення особи до вчиненого нею злочину. Саме цей принцип лежить в основі застосування не тільки норм Особливої частини ККУ, але й ряду інститутів Загальної частини ККУ “стадії злочинної діяльності, співучасть у вчиненні злочину, добровільна відмова від доведення злочину до кінця, звільнення від кримінальної відповідальності і покарання”.
Завантажити реферат