Одне повинно зберегтися в усіх катаклізмах: людина, як така, і її самоосмислення в філософствуванні, яке в пошуках своєї основи дивиться у майбутнє, не пророкуючи, але вірячи.
Історія - це те, що відбувається. Воно перетинає час, знищує його і сягає вічного. Історія - це завжди процес, і все повинно постійно змінюватись. Історія не може бути завершеною.
Ясперс виділяє три, на його погляд, найважливіші властивості історії:
1) історія має межі, що відокремлюють її від інших реальностей : природи і Космосу.
Природа. Історія існує не сама по собі, а на основі природи. Але природа - неісторичне явище, її розвиток являє собою лише просте повторення одного й того ж ( в той час як історичним є лише перетворення явища у свідомо проведених смислових зв’язках). Поєднанням цих двох феноменів є людина. Адже вона є одночасно і природою, і історією. Так, у сутності людини стабільності спадкування (природне) протистоїть мінливість традиції (історичне). Ясперс переконаний, що історичний процес перерветься, якщо досягнуте нами протягом історії зникне з життя.
Космос. Основним фактом нашого існування є наша можлива ізоляція в Космосі. Ця ізольованість становить реальну межу історії (поза людським життям на Землі існує лише пуста у духовному розумінні світобудова).
2) в історії є внутрішні структури, що формуються шляхом перетворення індивідуального. Історія являє собою перехід.
Ми називаємо історією те, що відбувається у просторі і часі в певному місці. Для того, щоб бути історичним, індивід повинен бути одиничним, неповторним. Таку одиничність можна знайти лише в людині - у розумінні людини не як природної, біологічної, а насамперед як духовної істоти. Людина природна виступає лише предметом вивчення, а людина у повному значенні цього слова є носієм свободи і незалежності, втіленням екзистенції, духу.
Історичне - це не просто реальний індивідуум, сосуд всезагального, - це дійсність, яка одухотворяє це всезагальне. Те, що ми пізнаємо як історично особливе, дозволяє нам рухатися до історії як єдиного індивідууму.
Історія являє собою рух, і чим радикальніший є цей рух, тим глибші пласти істини відкриваються нам. Найбільш яскравим підтвердженням цієї тези філософа є перехідні епохи, коли у момент найвищого напруження людство створювала визначні духовні досягнення. Так, неповторна грецька трагедія є породженням епохи, коли відбувався перехід від міфології до філософії як нової форми суспільної свідомості, нового способу осягнення. світу. Німецький ідеалізм (класична німецька філософії) створений на зламі між вірою і безвір’ям. Але, на думку автора, перехід не локалізується виключно на якихось певних етапах історії, - він присутній завжди. Будь-яка, навіть велична, звернена у вічність подія, є лише перехідним явищем. Саме тому ми не можемо знайти для себе зразки досконалості чи абсолюту у досягненнях попередніх епох; вони створювались у час, коли їхні творці вже відчували наближення нового і навіть в момент створення починали свою загибель. Історії взагалі не властива тривалість, вона сама є перехід. З цього можна зробити висновок, що існуватиме кінець історії, як колись існував її початок.
3) єдність історії.
Ця властивість історії є об’єктом найбільшої уваги Ясперса, вона лежить в основі всієї його історичної концепції. Він наголошує на тому, що при всьому розмаїтті людей, культур, історичних епох існує дещо істотне, що їх об’єднує: люди значущі одне для одного. Зустрічаючись, люди пізнають себе в іншому і саме явище “людина” є рух до єдиного. Філософ пропонує цілий ряд фактів, які, на його думку свідчать про існування такої єдності. Жоден з них його до кінця не влаштовує, але у кожному він знаходить певний аспект загальної єдності:
• єдність людської природи, яка не змінилась протягом історії. У це поняття входять нетільки і не стільки біологічна чи психологічна єдність, але явище вищого порядку, яке символічно відображається в ідеї створення Богом людини за своїм образом і подобою і в ідеї гріхопадіння. Саме ці витоки людства штовхають нас до комунікації. Проявами цього є те, що а) людина утверджує себе в історії, виходячи за межі природної данності і рухаючись до єдності; б) кожна людина є одиничною в дійсності, але за своїми можливостями вона може все; в) етапами на шляху до єдності є певні творчі акти, прориви.
• універсальність - близькість релігійних уявлень, форм мислення, знарядь і т.п. Існують певні закономірності у характері реалізації біологічної і соціальної природи людини . Але завжди виникають певні відхилення, які можуть також втілювати в собі історичне.
• прогрес - єдина лінія все зростаючого набуття людиною нового. Але ця властивість стосується лише знання і уміння, сфери ratio, а не субстанції людини, її духовних якостей.
• єдність у просторі і часі. Людство об’єднане вже самою територією планети Земля, а також певними часовими межами. Вже одне це з необхідністю зумовлює комунікацію, обмін досягненнями між людьми. Але і цей факт немає визначального значення, оскільки він характерний для всього природного світу Землі, а не виключно для людини.
• існують і особливі види єднання - єдність окремих культур, єдність народів залежно від мови, походження, долі, єдність релігій у їх світовому значенні, єдність держави. Але ці єдності не можуть дати уявлення про цілісний феномен єдності історії людства.
Оскільки фактичний матеріал виявляється непридатним для з’ясування джерел такої єдності, Ясперс використовує інший підхід, також досить відомий в історії людської думки. Він робить спробу визначити єдність як мету, ціль, що виростає зі смислу, до якого прагне історія. Він наводить декілька концепцій тотальної історії, в яких відображається прагнення історичного знання віднайти свій смисл, але знов приходить до висновку, що жодна з подібних конструкцій не дає вичерпної відповіді на поставлене запитання.
Причина такої складності у висвітленні проблеми в тому, що використання кожної з окремих ліній розвитку, кожної групи фактів про різні єдності - це спрощення, і задача дослідника полягає в поєднанні різних аспектів, осягненні всієї багатоманітності ліній і образів.
Таким чином, створення концепції всесвітньої історії залишається лише задачею; її, зокрема, і намагався розв’язати Ясперс. Створена ним схема світової історії, на його думку, найбільш відповідає вимогам відкритості, єдності і емпіричної реальності. Він намагається досягти історичної єдності за допомогою визначення спільного для людства осьового періоду. Реальний осьовий час - це втілення ідеальної вісі, навколо якої рухається об’єднане людство, тут розкривається те, що є спільним та істотним ля всіх, взаємозв’язок людства знаходить свій вираз у безмежній комунікації. Запропонована схема дозволяє лише визначитися з єдністю попередньої історії, але єдність історії у розумінні повного єднання людства ніколи не буде завершена. Така єдність, на думку Ясперса, є межею історії, її початком і кінцем.
Таким чином, праця являє собою грунтовне дослідження найбільш важливих проблем, які постають при зверненні до історії. Карл Ясперс не лише характеризує провідні періоди розвитку людства з точки зору реалізації духовної та соціальної сутності людини, не лише робить спробу найважливіші тенденції сучасності, які дають нам змогу певною мірою спрогнозувати майбутнє, але й розкриває ті глибинні сутнісні риси історії, які характеризують історичний процес в цілому. За його власними словами, автор розробив цілісну концепцію філософії історії, спрямовану на те, щоб висвітлити сучасну ситуацію у межах світової історії.
Завантажити реферат