Міжнародний кредит як економічна категорія

Перші угоди про зустрічну торгівлю, в яких брали активну та значну за масштабами участь банки, були бартерними, за яких одна сторона кредитує іншу на значні суми порівняно тривалий час. До 80-х років банківська участь у зустрічній торгівлі сформувалась у трьох видах:

¾ у вигляді спеціалізованих банків, найчастіше невеликих, але дію­чих під керівництвом провідних банків;

¾ відділів зустрічної торгівлі в більшості великих ТНБ;

¾ дочірніх спеціалізованих торговельних компаній, які належать банкам.

У межах кредитування зустрічної торгівлі традиційна функція банків деякою мірою трансформується: вже не колишні показники платоспроможності розглядаються банком під час оцінки надійності позички, а ймовірність ефективного здійснення проекту в цілому та зустрічних поставок, які повинні забезпечити його прибутковість та кошти на погашення позички. Певний чином на таку переорієнтацію при аналізі показників вплинула так звана «криза заборгованості», коли чимало країн стали неплатоспроможними або опинилися на грані банкрутства. Зустрічні поставки, що виступають певною мірою альтернативною гарантією платоспроможності, надають банкам можливість продовжувати надавати послуги з фінансування експортних операцій своїх клієнтів.

Банки надають довгострокові кредити за компенсаційними уго­дами. Ці кредити грунтуються на механізмах взаємного постачання товарів на однакову вартість. Такі кредити завжди мають цільовий характер: отримуючи у кредит (приміром на 10 років) машини, ус­таткування для створення та реконструкції підприємств, освоєння природних ресурсів, позичальник на погашення кредиту здійснює зустрічне постачання продукції побудованих або реконструйованих підприємств. Характерна риса компенсаційних угод — значні мас­штаби та довгостроковий характер, взаємна зумовленість експортної та імпортної угод. Кредит за компенсаційними угодами слугує для імпортера засобом ув'язки платежів за придбані машини та устатку­вання, виручки від зустрічних поставок товарів та експорт як ком­пенсацію відповідних витрат.

При кредитуванні компенсаційних угод використання фірмових кредитів має обмежений характер, переважають довгострокові консорціальні кредити, що надаються банківськими консорціумами. Це зумовлено тим, що національне законодавство досить часто встанов­лює для окремих банків ліміт кредитування одного позичальника, а також тим, що банки прагнуть обмежити ступінь ризику при надан­ні кредитів.

Частиною довгострокового міжнародного кредитування є міжна­родні позики — міжнародні кредити, які надаються у валюті, залу­чення державними або приватними корпораціями позичкових коштів на національному та світовому ринках позичкових капіталів шляхом випуску своїх боргових зобов'язань, тобто емісії пінних паперів (середньострокових нот, довгострокових облігацій та ін.). Найбільш по­ширені емісії облігацій, які можуть бути поділені на два сектори: іно­земні облігаційні позики та власне міжнародні облігаційні позики, або європозики. Іноземні облігаційні позики (міжнародні кредити, які надаються у валюті) — це емісія облігацій іноземними емітен­тами з метою мобілізації капіталу насамперед національних кре­диторів певної країни. Такі емісії були найбільш поширені в перші десятиліття XX ст., потім їхнє значення зменшилося, але з 60-х років вони знову набули певного поширення. У сучасних умовах більшість випусків іноземних облігацій практично зосереджені на фінансових ринках чотирьох країн. Це — міжнародні кредити, які надаються у валюті США, ФРН, Швейцарії та Японії і підпорядковуються регламентаціям щодо цінних паперів країни емісії, але на практиці їх обіг здійснюється згідно з більшістю принципів євроринків, насамперед тому, що вони виступають безпосередніми конкурентами власне єврооблігацій. У сфері стягнення податків, методів емісії та функціонування вторинного ривку правила дуже близькі до правил євроринку. Головні відмінності обумовлюються країнами-емітентами — Швейцарією та Японією.

Швейцарія, яка монополізувала 2/3 емісій іноземних облігацій в 1986 та 1987 рр. та практично половину міжнародних кредитів, які надаються у валюті, намагається уникнути розвитку ринку швейцарського єврофранка для того, щоб не розширювати міжнародну роль своєї валюти. Тому вона й перешкоджає розміщенню швейцарськими банками єврооблігацій у швейцарських франках. Унаслідок цього бажаючі зроби­ти емісію у цій валюті можуть використовувати єдину можливість — міжнародні кре­дити, які надаються в іноземній валюті. Тієї ж тактики дотримувалась і Японія, Що стосується США, які виступають третьою провідною країною іноземних емісій, то їхнє положення відповідає традиції американського ринку, який не зник, але має не­значну вагу.

Залежно від країни емісії ці облігації мають спеціальні назви:

Yanke Bonds в США, Samourai Bonds в Японії, Bulldog Bonds в Ве­ликобританії та Chocolate Bonds в Швейцарії.

Ринок іноземних облігацій розвивається не так динамічно порів­няно з ринком власне облігацій. Але ця тенденція може змінитися насамперед під впливом: зміни відповідних обмежень на національ­них та міжнародних ринках капіталів.

З початку свого виникнення позики у формі вільного випуску об­лігацій на зовнішньому ринку позичкових капіталів базувалися на принципах єдності місця, валюти та біржового котирування. Наприк­лад, облігації французької позики на англійському ринку капіталів були випущені у фунтах стерлінгів і купувалися англійськими інвес­торами на основі лондонського котирування.

Після другої світової війни виникли перепони для розміщення облігаційних позик, особливо у Західній Європі. Це було пов'язано з недостачею довгострокових джерел позичкового капіталу та не­достатнім розвитком інституційних інвесторів, нестійкістю валют та платіжних балансів, жорстким контролем за допуском іноземних позичальників на національні ринки позичкового капіталу. Тому набули розвитку міжнародні облігаційні позики, які випускаються банками одночасно на декількох провідних ринках позичкового ка­піталу у валюті третьої країни. Ці власне міжнародні облігаційні позики, які мають назву єврооблігаційних або європозик, вперше почали випускатися з 1963 р. і поступово почали слугувати ваго­мим джерелом залучення фінансових ресурсів державами, містами, корпораціями.

Згідно з існуючою практикою до емісії допускаються відомі емі­тенти, які мають намір залучите значні кошти. Впродовж тривалого часу позичальниками були майже виключно підприємства та органі­зації промислове розвинутих країн та міжнародні інститути, а також держави. За останні роки зросла частка банків та фінансових інсти­тутів.

Ринкова ставка відсотка залежить від валюти позики та фік­сується на весь термін. Ціна пінних паперів коливається залежно від рівня ринкової ставки відсотка, регулювання якої відповідно до ринкових умов відбувається раз на півроку. Біржове котирування здійснюється, як правило, на ринках Люксембурга, Лондона, Франкфурта-на-Майні. Позичальником сплачуються комісії. Купони цін­них паперів, що емітуються публічно або підлягають приватному розміщенню консорціумами міжнародних банків, звільняються від податку.