Донедавна економічні теорії вважали, що основним фактором розвитку сільського господарства країни є кліматичні умови, природні ресурси та культура народу. Свого часу ця ідея знайшла підтвердження в багатьох країнах світу.
Сьогодні існують більш повні приклади різкого зростання сільськогосподарського виробництва за рахунок інших факторів, до яких, в першу чергу, слід віднести науково-технічне забезпечення, інфраструктуру, інвестиції, створення умов для конкуренції на внутрішньому та зовнішньому ринках. Ці фактори забезпечили великий економічний ефект при вирощуванні кукурудзи у Перу, пшениці у Чілі і Пакістані, бавовни у Бразилії, каучуку в Малайзії.
Найвищим пріоритетом багатьох країн світу було і залишається бажання повного самозабезпечення продовольчими товарами. Це змусило уряди держав корінним чином змінити інвестиційну політику підвищення рівня освіти товаровиробників, яка сприяє пристосуванню до місцевих умов нових технологій вирощування культур. За даними досліджень Світового банку зростання рівня освіти робочої сили на 1 рік призводить до зростання ВВП на 9%. Таке співвідношення є дійсним для перших трьох років навчання. Але, як свідчать ті ж дослідження, витрати на освіту та підготовку кадрів будуть марними, якщо управління економікою незадовільне. Прикладом можуть послужити такі країни, як Філліпіни та Південна Корея. У 50-х роках дохід на душу населення та рівень писемності у Філліпінах та Південній Кореї були однаковими, але економічного зростання на сучасному етапі вони досягли різного.
Додатковий рік навчання у школі сприяв підвищення виробництва сільського господарства майже на 2% у Південній Кореї та на 5% у Малайзії. У Перу, якщо фермер має в активі додатковий рік шкільної освіти, ймовірність застосування ним сучасної технології зростає на 45%. У Таїланді фермери з чотирирічною шкільною освітою в три рази більше застосовують нові хімічні засоби, ніж ті, які мають освіту від 1 до 3 років навчання в школі.
Завдяки “зеленій революції”, яка охопила значну кількість країн, що розвиваються, вдалося значно збільшити виробництво продуктів харчування. “зелена революція” зумовила розповсюдження у сільському господарстві нових сортів продовольчих та технічних культур, що сприяло подвоєнню, а в деяких регіонах потроєнню врожайності ланів в багатьох країнах Південної Азії і Латинської Америки. Вирішальним досягненням “зеленої революції” є значне збільшення виробництва рису, який для 2.7 млрд мешканців Азії є головним джерелом надходження калорій. Удосконалені сорти, такі як IR36, дають до 3 урожаїв на рік. Останні досягнення в біотехнології передбачають виведення сортів рису, які будуть давати по 13-15 тонн зерна з гектара, що перевершить існуючі максимальні врожаї на 60-80%.
В останнє десятиріччя великого значення надається розробці нового класу кормових добавок до раціонів тварин. Ці добавки посилюють діяльність мікробів і бактерій в шлунках худоби, що підвищує продуктивність тварин на 20-30% або еквівалентно такій самій кількості економії кормів.
Всі вищевказані фактори збільшення виробництва сільськогосподарської продукції не замикаються в межах національних кордонів, а розповсюджуються в усьому світі.
Розділ 2. Місце України в світовому сільському господарстві.
Спроби подолання Україною за роки незалежності успадкованої від минулого зовнішньоекономічної ізоляції та виходу на світову господарську арену виявились далекими від колишніх оптимістичних прогнозів та очікувань. Посилення сировинного перекосу в структурі виробництва та експорту, деградація переробних галузей, пасивне сальдо торговельного та платіжного балансу не залишають сумнівів щодо того, що загальний сектор розвитку зовнішньоекономічних відносин не відповідає потребам стабілізації та розвитку нашої економіки. Посилення цих деструктивних явищ зумовлює актуальність аналізу їх причин та пошуку шляхів більш ефективної взаємодії національної економіки із світогосподарським середовищем.
Вагома роль у несприятливому розвитку зовнішньоекономічних зв’язків належить не тільки неринковому минулому і не завжди послідовним трансформаційним процесам, але й складностям вирішення в кризовий період проблем відкриття економіки та підтримки внутрішнього виробника за умов масованого вторгнення некритичного імпорту.
Ставши на шлях ринкової трансформації і визнавши тим самим прийняті на міжнародному рівні ринкові “правила гри”, Україна внаслідок лібералізації зовнішньої торгівлі опинилася в конкурентному середовищі, до функціонування в якому , успадкована від соціалістичного минулого економіка виявилась вочевидь не підготовленою. Незбалансованість структури виробництва, живучість стереотипів поведінки суб’єктів господарювання, орієнтованих на слабке врахування споживчого попиту, відсутність стимулів до підвищення конкурентоспроможності та ефективності виробництва при високому рівні монополізму – все це негативно позначилося на розвитку зовнішньоекономічних зв’язків та обмежило можливості протидії деструктивному впливові зовнішніх чинників.
Зовнішня торгівля України в роки незалежності розвивалася під впливом двох протилежних тенденцій, пов’язаних з поступовою інтеграцією економіки у світову господарську систему при одночасному втягуванні її внаслідок зростаючої залежності від критичного імпорту, в орбіту регіонального товарообміну.
Якщо свідченням географічної переорієнтації зовнішньоторговельних зв’язків стало зростання з 1994 по 1996 роки питомої ваги інших країн світу в загальному обсязі зовнішньої торгівлі на 4.7%, то наслідком впливу іншої складової слугує переважання імпорту країн СНД та Балтії, який у загальному обсязі ввозу за 1996 рік та перше півріччя 1997 року становив, відповідно, 66.6 та 63.1%.
Сьогодні вже відомі підсумки зовнішньоекономічної діяльності нашої держави за 1997 рік. Можна визначити, що, незважаючи на деякі ознаки поліпшення ситуації, розвиток зовнішньоторговельних зв’язків України в 1997 році не вніс принципових змін у загалом тривожну картину, яка окреслилась в минулому.
Активне сальдо торгівлі послугами, яке за 11 місяців 1997 року досягло 3.44 мільярда доларів і дало змогу в кінцевому підсумку дещо забезпечити перевищення обсягів експорту товарів та послуг над їх імпортом. Але ця стаття доходів у перспективі не може бути стабільною, оскільки вона грунтується лише на збільшенні транспортних тарифів та плати за транзит. Не відбулось у 1997 році й збільшення експорту наукомістких послуг, розширення обсягів яких мало б позитивний вплив на збереження інтелектуального потенціалу України.
Незбалансованою у 1997 році лишилась і торгівля товарами, що обумовлено зниженням їх конкурентоспроможності. Це призвело до пасивного сальдо торгівлі товарами в цілому (-2.37 мільярда доларів) та з державами СНД і Балтії зокрема (-3.96 мільярда доларів). Особливу ж увагу слід звернути на те, що, згідно з даними Держмиткому та Держкомстату України за 9 місяців 1997 року порівняно з аналогічним періодом і далі зростало негативне сальдо в торгівлі з країнами Європи та Америки.
Завантажити реферат