Суспільно-політичне та національні рухи на західноукраїнських землях у ХІХ-на початку ХХст.

Найважливіші з цих положень, сформульованих Костомаровим, містились у творі під назвою «Закон Божий (Книга Буття українського народу)». Написаний в дусі романтизму та ідеалізму того часу, пройнятий шануванням християнських цінностей і панслов'янськими елементами, цей твір, що зазнав сильного впливу польських моделей, закликав до перебудови суспільства на засадах справедливості, рівності, свободи, братерства. Серед пропонованих у ньому конкретних заходів були скасування кріпацтва, ліквідація юридичних відмінностей між станами, доступність освіти для мас. Національне питання, що з усією очевидністю привернуло найбільшу увагу товариства, ставилося на широкий контекст панславінізму: «Всі слов'янські народи мають право вільно розвивати свої культури і, що важливіше, вони повинні утворити слов'янську федерацію з демократичними інститутами, аналогічними тим, що є у Сполучених Штатах». Столицею федерації мав стати Київ.

Першою по шляху створення федерації мусила піти Україна, яку Костомаров та його однодумці вважали водночас і найбільш пригніченою, й найбільш егалітарною серед усіх слов'янських суспільств — через відсутність у ній знаті.

Подібне до Христового, воскресіння цієї країни описувалося у псевдобіблійному стилі: «І зруйнували Україну. Але то лише здавалося . бо голос України не змовк. Встане Україна з своєї домовини і закличе братів-слов'ян; почувши її заклик, повстануть всі слов'яни . і стане Україна самостійною республікою у слов'янському союзі. Тоді всі народи вказуватимуть туди, де на карті розміщена Україна, і казатимуть: «Дивіться, відкинутий будівельниками камінь став наріжним каменем». Таке мессіанське бачення майбутнього України у рамках федерації хоч і спиралося на надмірно ідеалізовану картину її минулого, але виключало ідею її повної незалежності. Переважна більшість членів товариства, за винятком Шевченка й ще кількох, сумнівалися у здатності своїх «м'яких» і «поетичних» співвітчизників існувати незалежно.

Погоджуючись щодо загальних засад, учасники групи, однак, розходилися в питанні про те, що вважати першочерговим і найголовнішим. Для Костомарова це були єдність і братство слов'ян; Шевченко палко вимагав соціального й національного звільнення українців, а Куліш наголошував на важливості розвитку української культури. Більшість висловлювалася за еволюційні методи, сподіваючись, що загальна освіта, пропаганда й «моральний приклад», який вони подаватимуть властям, — це найдійовіші засоби досягнення поставленої мети. На відміну від них Шевченко і Гулак представляли думку меншості, згідно з якою лише шляхом революції можна здійснити бажані зміни. Втім ці розходження не слід перебільшувати. Членів товариства безсумнівно об'єднували спільні цінності та ідеали й, що найхарактерніше, бажання покращити соціально-економічну, культурну й політичну долю України.

Відносно безневинний характер товариства царські власті вирішили покарати його провідних членів. При цьому суворість покарання була неоднаковою. Костомаров, Куліш та інші помірковані дістали порівняно легкі вироки, що передбачали заслання вглиб Росії на рік і менше, після чого їм дозволялося продовжити попередні заняття. Гулака засудили до трьох років ув'язнення. Та найсуворіше було покарано Шевченка, в якому цар і його чиновництво вбачали найнебезпечнішого учасника товариства. Його віддали у солдати на 10 років. Сам Микола і дописав до вироку таке: « .под строжайшим наблюдением и запретом писать и рисовать». Фізичні й моральні муки цього заслання спричинили передчасну смерть Шевченка у 1861 р.

Значення Кирило-Мефодіївського товариства важливе з кількох міркувань. Воно явило собою першу, хоч і невдалу, спробу інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу національного розвитку; воно привернуло увагу царського уряду (що доти намагався розіграти карту українофільства проти польських культурних впливів на Україні) до потенційної небезпеки зростаючої національної свідомості українців; ліквідація товариства дала сигнал до наступу антиукраїнської політики і ознаменувала початок довгої безупинної боротьби української інтелігенції з російським царатом.

III. Піднесення руху за національне відродження на західно-українських землях.

У 30-х — 40-х роках центром національного руху став Львів, а його авангардом - громадсько-культурне об'єднання "Руська Трійця". Засновники об'єднання М. Шашкевич (1811—1843 рр.), І.Вагилевич (1811—1866 рр.) та Я. Головацький (1814—1888 рр.), у той час студенти Львівського університету і одночасно вихованці греко-католицької духов­ної семінарії, виступали за визволення поділеної на частини України. Вони започаткували новий етап у розвитку націо­нального руху на західноукраїнських землях в дусі роман­тизму.

Учасники "Руської Трійці" підтримували тісні стосунки з М. Максимовичем, О. Бодянським, І. Срезневським — ві­домими діячами української та російської культури. Суттє­вий вплив на формування світогляду членів гуртка мала творчість представників нової української літератури - І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Є. Гребінки, П. Гулака-Артемовського та ін. У 1834 р. "Руська Трійця" підго­тувала до друку історико-літературний збірник "Зоря", в яко­му було вміщено біографію Б. Хмельницького, вірш М. Шашкевича про С. Наливайка та інші твори. Однак віденська цен­зура заборонила видавати "Зорю". У 1836 р. члени гуртка підготували і видали в Будапешті літературно-науковий аль­манах "Русалка Дністрова", що містив ряд творів з проблем історичного минулого України.

Я. Головацький у гострій публіцистичній статті "Стано­вище русинів у Галичині" (1846 р.) по суті сформулював соціально-економічні і політичні програмні вимоги національ­ного руху.

Отже, діяльність "Руської Трійці була кроком уперед у розвитку національного руху на західноукраїнських землях від вирішення культурно-мовних до постановки соціально-економічних і політичних питань.

На початку 1848 р. в ряді європейських країн почалися буржуазні та буржуазно-демократичні революції. Не зали­шилась осторонь і Австрійська імперія. 13 березня спалах­нуло народне повстання у Відні, потім у Будапешті. 18 бе­резня Угорський сейм прийняв ряд законів про буржуазні перетворення.

Події революції надали широкого розмаху національно-визвольному руху у Східній Галичині. 17 квітня 1848 р. уряд був змушений оголосити у краї про скасування феодальної залежності селян і панщини.

Звільнення селян стало важливою передумовою розгортан­ня масового демократичного руху. В березні 1848 р. у Львові відбулися демонстрації, що привели до звільнення владою політичних в'язнів. Відповідно до проголошених конститу­ційною грамотою від 25 квітня 1848 р. свободи друку, зборів, організацій у краї виникли різні політичні організації, керів­ництво якими захопили буржуазно-ліберальні кола. Поль­ська ліберальна буржуазія і поміщики 13 квітня 1848 р. утво­рили у Львові Центральну раду народову, яка ставила своєю метою перетворення Галичини в Польську автономну про­вінцію, заперечуючи право на окремий національний розвиток українців.