Дореформені та після реформені судові установи та установи прокуратури ХІХ сторіччя

Зміст.

1. Система судів дореформенного періоду.

2. Інститути адвокатури до 1864 року.

3. Завдання судової реформи 1864р.

4. Окружний суд.

5. Судова палата.

6. Література.

Судова система в Україні на початку XIX ст. не була одноманітною. Суд перебував у руках чиновників-дворян. Судову систему пронизував бюрократизм, у судах існува­ли тяганина і хабарництво. У Слобідсько-Українській, Херсонській, Катеринославській (тепер Дніпропетровська обл.) і Таврійській губерніях судову систему привели від­повідно до судової системи корінних губерній Централь­ної Росії. Судами першої інстанції були станові суди: у повітах — земські суди для дворян і селян; у містах — магістрати та ратуші для купців і міщан. Другою інстан­цією для них вважалися губернські суди (палата кримінального і палата цивільного суду). Окрім того, в Одесі створили ще комерційний суд, а у губерніях — совісні суди для розгляду справ про злочини божевільних і не­повнолітніх та надвірні суди, які розглядали кримінальні та цивільні справи осіб, станову належність яких нелегко було визначити (різночинці), а також чиновників і вій­ськовослужбовців, котрі тимчасово перебували там у спра­вах служби.

У правобережних (Київській, Волинській і Подільській) губерніях структура судової системи була іншою. Судову систему тут очолював головний суд, який став апеляцій­ною інстанцією для судів повітових, підкоморських, магі­стратів і ратуш. Повітовий суд вважався становим судом для дворян і селян, магістрати і ратуші — становими су­дами у містах. Підкоморський суд — це становий суд першої інстанції у межових справах. Совісні суди у цих губерніях не існували.

Головний суд складався з двох департаментів — ци­вільних і кримінальних справ. Компетенція суду була од­нотипна з компетенцією палат кримінального і цивіль­ного суду інших губерній. Окрім цього, у зв'язку з від­сутністю у цих губерніях совісних судів, головним судам були підсудні також справи про малолітніх і божевільних злочинців. Після розгляду в головному суді ці справи по­ступали в обов'язковому порядку в 5-й департамент Се­нату. До підсудності головного суду належали також справи, які становили компетенцію надвірних судів до їх ліквідації у Волинській і Подільській губерніях 1802 p. На вироки та рішення головного суду апеляція і скарги подавалися до Сенату.

Виконання судових вироків відповідно до Литовсько­го статуту проводили у повітах повітові, а в містах — міські суди. У 1812 p. був уведений єдиний у всій Росій­ській імперії порядок виконання судових вироків: воно передавалося у містах — міській поліції, повітах — ниж­нім земським судам.

Судова система у Лівобережній Україні за місцевими особливостями була подібна до системи Правобережної України. Головною судовою інстанцією вважався генераль­ний суд, що мав таке ж значення, як палати криміналь­ного та цивільного суду в Слобідсько-Українській, Херсон­ській, Катеринославській, Таврійській губерніях і голов­ний суд у губерніях Правобережної України. Особливістю генерального суду було те, що старшому з генеральних суддів доручалось у випадку відсутності губернатора і ві­це-губернатора тимчасове управління губернією. Гене­ральний суд складався з двох департаментів, кожен з яких укомплектовувався генеральним суддею та двома радни­ками, призначеними урядом і п'ятьма засідателями, кот­рі обиралися від дворянства щотри роки. Повітовий і підкоморський суди будь-яких відмінностей порівняно з су­дами у Київській, Волинській і Подільській губерніях не мали.

Діяльність усіх судів у губерніях була підконтрольною губернаторам. Кримінальні справи в обов'язковому поряд­ку подавалися губернаторам для ознайомлення. У випадку розбіжності між думкою губернатора і вироком суду спра­ва передавалася до Сенату. Останній, як правило, під­тримував думку губернатора, позбавляючи сили вирок кримінальної палати, головного або генерального суду.

Деякі особливості у губерніях України впродовж 30-х років XIX ст. були ліквідовані. Так, генеральний і головні суди перетворили на палати кримінального і цивільного суду, голови яких призначалися імператором за поданням міністра юстиції, а радники — міністром юстиції. Судова система в Україні доповнювалася селянськими судами, що розглядали дрібні цивільні та кримінальні справи на під­ставі звичаєвого права. У судах була запроваджена ро­сійська мова.

Судова реформа, проведена на підставі Судових статутів 20 листопада 1864 p. Вона проголошу­вала демократичні принципи: виборність мирових суддів і присяжних засідателів, незалежність і незмінність суд­дів, рівність усіх перед законом, гласність, усність. За­сновувалася адвокатура, була проведена реорганізація прокуратури. Одночасно реформа зберегла залишки фео­дально-станового судочинства (станові суди — церковні, військові, волосні, окремий порядок розгляду справ про службові злочини).

Реформа 1864 p. створила подвійну систему судів: міс­цеві суди — одноособовий мировий суддя, повітовий з'їзд мирових суддів і Сенат та- загальні суди — окружні суди, судові палати і Сенат.

В окружних судах при розгляді більших кримінальних справ було запроваджено інститут присяжних засідателів, списки яких складали земські та міські управи, погоджені з губернатором або градона­чальником. Дія судової реформи поширювалася переваж­но на центральні губернії. Відповідно до реформи, в Україні повинні були існувати місцеві та загальні суди. Проте суди обидвох ланок були створені тільки у Пол­тавській, Херсонській, Катеринославській і Таврійській гу­берніях. У інших губерніях України дозволялося створю­вати тільки місцеві суди і тільки після декількох років по прийняттю реформи. Наприклад, у Чернігівській гу­бернії з 1869 p. мирові суди ліквідували (крім деяких міст, зокрема Одеси і Харкова), а 1912 p. їх знову від­новили. У Правобережній Україні судова реформа про­водилася двома етапами: спочатку з 1871 p. були запро­ваджені мирові суди. На відміну від інших губерній, ми­рові судді тут не обиралися строком на три роки повіто­вими земськими зборами або міськими думами з осіб, які мали майновий та освітній цензи, а призначалися міні­стром юстиції. На них не поширювався принцип незмін­ності. Тільки 1880 p. були відкриті Київська судова пала­та і Житомирський, Кам'янець-Подільський, Київський, Луцький та Уманський окружні суди.

За пореформенні роки до судової реформи внесено понад 700 змін і поправок.

Принципові зміни відбулися у процесуальному праві. Важливе значення мало проголошення у кримінально-процесуальному праві презумпції (лат. praesumptio — при­пущення) невинності. За ним будь-яка особа, підозрювана або обвинувачувана у вчинені злочину, вважалася невин­ною доти, поки її винність не доведена судом. Серйозні зміни відбулися у доказовому праві. Скасовано систему формальних доказів, характерних для феодального права. їх замінила система вільної оцінки доказів за внутрішнім переконанням суддів. Докладно регулювався у законодав­стві процесуальний порядок розгляду кримінальних справ окружними судами з участю присяжних. У цих судах винесенню вироку передував вердикт (лат. vere dictum — правильно сказане) присяжних про винність або невин­ність підсудного. Після проголошення вердикту присяжні вже не могли впливати на подальший хід справи. Міру покарання визначав тільки коронний суд. Досягненням кримінально-процесуального права у цей період була де­тальна і чітка регламентація стадій кримінального про­цесу в загальних судах. У місцевих судах усі питання процесу одноособове розв'язував мировий суддя. Для більшості вироків (місцевих і загальних судів) передба­чалося оскарження в .апеляційному порядку. Вироки суду присяжних і судових палат могли бути оскаржені або опротестовані тільки у касаційному порядку до Сенату. Вироки Сенату і Вищого кримінального суду (тимчасово діючий суд для розгляду особливо важливих справ або справ про злочини високопоставлених осіб) вступали у законну силу негайно, за ними допускалися тільки про­хання про помилування на ім'я імператора.