Зробивши основною стратегічною метою Центральної Ради ідею національно-територіальної автономії, М.Грушевський доклав чимало зусиль, щоб розкрити її зформульований зміст. “Ся українська територія, - зазначав Грушевський, - має бути ор-ганізована на основах широкого демократичного (нецензованого) громадського самоупорядкування, від самого споду („дрібної земської одиниці") аж до верху - до українського сейму. Вона має вершити у себе вдома всякі свої справи - економічні, культурні, політичні, содержувати своє військо, розпоряджатися своїми дорогами, своїми доходами, землями і всякими натуральними багатствами, мати своє законодавство, адміністрацію і суд". Отже, за Грушевським, автономна Україна повинна мати всі державні атрибути.
Грушевський добре розумів імперські посягання „единой й неделимой" Росії, несумісність демократії з такою формою російської держави: „Ми всі стомлені й знеохочені страшним і прикрим централізмом старого російського режиму і не хочемо, щоб він жив далі, хоч би й під республіканським червоним стягом. Ми хочемо, щоб місцеве життя своє могли будувати місцеві люди і ним порядкувати без втручання центральної власті". Він бачив майбутнє у федерації цілком незалежних держав. В ній центру він надав тільки пріоритет в зовнішніх зносинах та у функціях забезпечення порядку в державі. Таким чином, можна говорити, що Грушевський розумів федералізм не як повне заперечення незалежної української державності, а як крок їй назустріч. У квітні 1917 р. йому здавалося можливим і реальним налагодити національно-державне життя України.
2. 1-й Універсал УЦР
Центральна Рада намагалась на початку свого заснування вести лояльну політичну гру з Тимчасовим урядом. Інакше поводили себе інші політичні сили. На 1-ому Всеукраїнському військового з'їзді (5 - 8 травня 1917 р.) делегати однозначно закликали ЦР домагатися від Тимчасового уряду визнання національно-територіальної автономії України. З'їзд розгорнув кампанію боротьби за українізацію військових частин, створивши Український військовий генеральний комітет. Все це сприяло зміцненню становища Ради.
До Всеукраїнського військового з'їзду УЦР виявляла нерішучість у стосунках з Тимчасовим урядом. Холодне ставлення уряду з його прагненням будь-що дистанціюватися від УЦР не створювали грунту для переговорного процесу.
16 травня до Петрограда прибула повноважна представницька делегація УЦР на чолі з заступниками голови Ради В.Винниченком та С.Єфремовим. Головна з пропозицій ЦР полягала в тому, щоб Тимчасовий уряд висловив своє позитивне ставлення до автономії України. Сторони так і не порозумілися. Однак ця поїздка створила умови для переходу в наступ. Тепер треба було йти по революційному шляху…
На хвилі політичних пристрастей четверті загальні збори Української Центральної Ради З червня вирішили звернутися до українського народу із закликом „організуватися і приступити до негайного закладання підвалин автономного ладу на Україні". Збори зобов'язали Центральну Раду негайно підготувати універсал.
10 травня на засіданні Комітету Центральної Ради в остаточному читанні було ухвалено й того ж дня на 2-му Всеукраїнському військовому з'їзді оприлюднено документ, який дістав назву 1-го Універсалу Української Центральної Ради. Він юридично закріпив право України на незалежність.
Проголошення Універсалу викликало бурхливе піднесення революційного ентузіазму мас. Російська революційна демократія в Україні змушена була переглянути свої позиції і визнати, що відкриту боротьбу з УЦР безпрецедентно програно.
Таким чином небажання Тимчасового уряду принципово розв'язати проблему державного устрою Росії означало прагнення російського політичного й державного істеблішменту зберегти Росію централізованою, єдиною і неділимою. Універсал Центральної Ради став провісником неминучої децентралізації Росії в разі її перетворення на країну демократичну.
3. Стосунки Української Центральної Ради з Тимчасовим урядом.
Бажаючи довести, що декларовані Універсалом слова „однині будемо творити наше життя" не пустопорожні, Комітет Центральної Ради 15 червня створив Генеральний секретаріат на чолі з Винниченком. Такі швидкий розвиток подій в Україні справив відповідне враження на Тимчасовий уряд. 29 червня до Києва прибули три міністри Тимчасового уряду для налагодження взаємин з Центральною Радою. Уряд був готовий піти на серйозні поступки, але зберігши своє реноме. Вимагаючи закріпити за Всеросійськими установчими зборами право остаточного вирішення питань стосовно організації української автономії, Тимчасовий уряд заявив, що не заперечуватиме її права на існування.
Зі свого боку делегація обіцяла, що уряд, приймаючи Закони стосовно України, узгоджуватиме їх з УЦР Вона висловилася за створення крайового органу влади, фінансування його з державного бюджету, запровадження при Тимчасовому уряді посади комісара з українських справ. Отримала право на життя ідея українізації військових частин.
Такий підхід створював грунт для порозуміння і конструктивного діалогу, хоч це й вимагало від УЦР певного компромісу і відступу.
Результатом переговорів стало офіційне визнання Тимчасовим урядом Генерального секретаріату, а також видання ЦР ІІ Універсалу. Зміст його - це обіцянки продовження курсу ЦР стосовно автономії України і створення для цього відповідної правової бази.
4. Посилення конфлікту з Тимчасовим урядом.
Після досягнення угоди з Тимчасовим урядом УЦР, ретельно дотримуючись узятих на себе зобов'язань, почала втілювати здобуті права.
15 липня мала Рада ухвалила новий склад Генерального секретаріату. Того ж дня Винниченко виїхав до Петрограду для переговорів з Тимчасовим урядом. Передбачалося затвердити новий склад Генерального секретаріату, а також узгодити його Статут, текст якого Винниченко віз із собою. Статут закріплював основні засади діяльності Генерального секретаріату, його права та обов’язки.
Зміна керівництва в Росії, прихід до влади Керенського змінили ситуацію на непередбачену. Уряд Відмовив у затвердженні Статуту і запропонував натомість “Тимчасову інструкцію Генеральному секретаріату”, яка фактично позбавлювала українську сторону ознак самостійності. Українська делегація звичайно не дала на неї згоди. Конфлікт між двома сторонами так і залишився незалагодженим.
На Україні одразу ж з’явилися два рухи. Перший, який представляли націонал-революціонери, вимагав негайно розірвати стосунки з Тимчасовим урядом і самочинно затвердити Статут. Проте, така ситуація могла призвести до повного краху ЦР, оскільки незгуртовані українські не мали б шансів на перемогу над Росією за таким сценарієм.
ЦР не могла так різко міняти свою політику, оскільки це підірвало б її авторитет серед українських мас, зважаючи на поширення ІІ Універсалу. Тому вона знову вдалася до низки компромісів, на які йшла й досі. Українські політики-аматори сподівалися отримати автономію з рук Росії обмін на невеликі поступки. В такій ситуації вони були просто неготові до незалежності, що й показала нерішучість їхніх дій. Опинившись у незвичному становищі переможців, розгублені провідники Ради вдалися до рефлексії - отих болісних роздумів, притаманних іноді творчій інтелігенції і згубних для політиків.
Завантажити реферат