Яку цінність в XXI столітті має давня воєнна історія? Чи можна сьогодні застосувати в практиці спосіб використання неандертальцем кам’яної сокири в бою? Іншими словами, яка прикладна значимість в наші дні дослідженння воєнних проблем давньої історії, зокрема України?
Відповідь на це питання я би розпочав з цитати книги Чуєва М. І. «Воєнна думка в стародавньому Китаї»:
«В наш час збройна боротьба переживає значні зміни, причому багато напрямків цих змін співпадають з рекомендаціями старовинних китайських воєнних трактатів середини II тисячоліття до н. е. Яскравим підтвердженням цьому стала антиіракська операція «Буря в пустелі» (1991р.). Вона показала, що безпосереднього зіткнення наземних військ протиборствуючих сторін може і не бути, що небувалу раніш роль відіграють у війні психологічні операції, і взагалі воля суперника до опору буде зламана політичними, економічними, дипломатичними і психологічними акціями .
Один американський кореспондент в інформації з району бойових дій не без гумору писав: хоча Китай і не послав в район Перської затоки ні одного свого солдата, але якнайменше один китаєць був присутній на полі бою, керуючи воєнними діями. Це був не хто інший, як Сунь-цзи, який жив 2500 років тому. Подібні слова не перебільшення. За свідченнями засобів масової інформації, у кожного американського офіцера десантних військ, що діяли в районі Перської затоки, був англійський переклад трактату «Про воєнне мистецтво» Сунь-цзи, і касета з коментарями по цій книзі. Командуючий морським дисантом А.Глед вимагав щоб його підлеглі знали цю книгу напам’ять».
Важко переоцінити роль воєнно-історичної науки у вихованні військовослужбовців, формуванні їх світогляду, високих морально-бойових якостей. В цій справі воєнна історія давніх часів може здійснити не менший вплив ніж воєнно-історичні дослідження близьких за часом подій.
Проілюструю цю думку наступним прикладом. Після значних поразок і втрат на першому етапі Великої Вітчизняної війни радянському керівництву прийшлось переглянути свої позиції в багатьох питаннях, в тому числі і відношення до воєнної історії давніх часів, середньовіччя. Виявилось що для підняття патріотичного духу в країні замало героїчних прикладів з історії громадянської війни. В газеті «Правда» з’являється відкритий лист-відповідь Й.В.Сталіна на звернення полковника Разіна Є.А., що був одним із найактивніших дослідників воєнного мистецтва давнини та середньовіччя. Лист Сталіна став конкретною вказівкою керівникам різного рівня. В країні розгортається широка воєнно-історична пропаганда. Згадати хоча б фільми воєнного часу про Олександра Невського, Богдана Хмельницького, Суворова; встановлення орденів з їх іменами, повернення до пагонів і офіцерських звань. Все це зіграло не останню роль в досягненні корінного перелому у війні з фашистською Німеччиною.
З якого часу можна говорити про війни, воєнні сутички між людьми?
Вся історія людства є історією збройних сутичок, війн, малих та великих збройних конфліктів. Мабуть, неможливо знайти в масштабах земної кулі більш-менш значний відрізок часу, коли б не гинули в бою люди, не йшли воєнні зіткнення. Можна впевнено казати, що війна з’явилася майже одночасно з появою людини. Змінювалися масштаби сутичок, кількість в них людей — від швидкоплинних двобоїв, до тривалих конфліктів, битв за участю десятків, сотень, тисяч, сотень тисяч воїнів і до світових війн з участю мільйонних армій. Не мінялося одне — людина брала в руки зброю, щоб убити іншу. Змінювалась зброя — від каменя та дрючка, дубини і до найсучаснішої зброї масового враження. Зброя, яка першою опинилася в руках людини, була універсальною, придатною для полювання на дичину і на людину. Людина є єдиним представником ссавців, що на протязі багатьох тисяч років регулярно займається самознищенням. Про це свідчать археологічні дослідження на всій території суші. Мабуть, найдавнішими відомостями про збройні сутички людини є знайдені у печері Чжоукоудянь в Китаї серед кухонних покидьків залишки розбитих черепів і кінцівок людини. Цей сумний мартіролог можна було б продовжити. У багатьох матеріалах епохи давньокам’яного віку - палеоліту можна знайти приклади того, що людина розглядалася як джерело постачання м’яса. А для цього її потрібно було вбити. Розвиток зброї для мисливства ішов парелельно із розвитком зброї проти людини. Розділяти їх неможливо. Фактично це була одна і таж зброя. Номенклатура зброї епохи палеоліту нечисельна — найдавнішою зброєю були дубина та метальна дубина, можливо, бумеранг, що використовувалися як мисливська та зброя війни. Дерев’яні списи близько 100 тисяч років назад отримують наконечники з каміння. До цього списку ще можна додати дротики ( метальні списи). Десь 30 тис. років тому у верхньому палеоліті з’являються лук та стріли. З тих пір аж до наших часів лук та стріли стали звичайною зброєю людини на полюванні і в бою. У середньокам’яному віці (мезоліті), на його заключному етапі, з’являються перші свідчення конфліктів між групами людей. Це скельні малюнки на просторах від Африки до Карелії. Англійський вченний А.Фаррел такі зображення зіткнення кількох озброєних людей навіть називає «бойовим шикуванням», «строєм». Близько 40 тисяч років назад починають застосовуватися елементи фортификації. Починаючи з неоліту та бронзового віку оформлюється спеціалізована бойова зброя — кинджали, мечі. У бронзовому віці застосовуються засоби особистого захисту воїнів — шоломи, бойові пояси, панцири, щити.
Як на Вашу думку, з якого часу можна говорити про воєнну історію як науку?
Перш за все, слід сказати, що сам термін воєнна історія з’явився нещодавно. У всякому випадку, журнал, який видає Український інститут воєнної історії з 2002 року є першим виданням в Україні, що має таку назву. Вважаєтья, що воєнна історія є лише частиною воєнної науки. А сама воєнна наука з’являється лише в часи існування античної Греції. Саме так характеризує воєнну науку «Радянська воєнна енциклопедія». «…Перські війни являються вихідною точкою для історії воєнного мистецтва» писав німецький воєнний теоретик Г.Дельбрюк. Саме тоді на терені Європи з’являються перші письмові джерела де досить детально описуються битви, що дає змогу зробити певні висновки про характер озброєння воюючих сторін, тактичні прийоми, навіть стратегію. З цього часу відома значна кількість археологічних знахідок, пам’яток образотворчого мистецтва, що відтворюють батальні сцени. «Батька історії» Геродота, що жив у середині V ст. до н. е. з повним правом можна вважати першим воєнним істориком, а воєнна історія поповнює досить значний список наук, «батьком» яких він був. Свій монументальний твір віх визначає як «… дослідження Геродота, проведене для того, щоб зроблене людьми з часом не забулося і щоб великі та дивовижні діянія як греків, так і варварів не залишилися невідомими і, зокрема, щоб з’ясувати, чому вони воювали між собою». Але він повідомляє не лише, чому воювали, а і як, чим і де. Особливе значення для вивчення воєнної історії України мають розділи його праці, де висвітлюються історія скіфів, що жили тут VII-IV ст. ст. до н. е. Зокрема події скіфо-перської війни, що проходила між об’єднаними військами скіфів та їх сусідів і величезною армією досі непереможного царя Персії Дарія, що нараховувала сотні тисяч вояків. Під владою перських царів знаходилося (за оцінкаим сучасних дослідників) близько 50 млн. чоловік. Завдяки Геродоту основні події цієї першої «Вітчизняної війни», що вели народи стародавньої України в головних рисах відомі. Війна закінчилася перемогою скіфів. Геродот дав також опис перебігу подій початку греко-перських війн, які можна назвати «першою світовою війною» на теренах Євразії. Слідом за Геродотом, грецький історик Фукідід, теоретик та практик військової справи Ксенофонт та інші античні автори закладали підвалини воєнної історії. У грецьких істориків, що писали про сучасні їм війни, були попередники. Тексти Єгипта дають уяву про воєнні події на Давньому Сході, склад, озброєння, тактику, стратегію армій давнини, дають можливість провести реконструкцію ходу визначних битв при Мегіддо (1503/1504 рр. до н. е.), Кадеші (1312 р. до н. е.). Важливим джерелом про події Троянської війни XII ст. до н.е. є «Іліада» Гомера. Раніше грецьких, на території Китая та Індії створюються шедеври військової думки Давнього Світу «Сунь-цзи» та «У-цзи» та інші, що не втратили цінності і зараз.
Завантажити реферат