У реальному житті таке відокремлення І знецінення носить відносний характер Особливості професійних стосунків як об'єктивний чинник неодмінно проявляється в моральній якості І формує необхідні норми поведінки конкретної професійної групи, специфічні вимоги до п представників
Мораль людини виявляється в п поведінці, вчинках, котрі оцінюються не лише з точки зору Інтересів суспільства як цілого, але й окремих його груп, а також окремо взятих Інтересів Залежно від характеру моральної єдності й ступеня п стійкості з'являються специфічні норми поведінки І моральні оцінки А І Титаренко наголошує, що спільна діяльність людей по-своєму формує моральні оцінки
Моральна оцінка — особливий акт який орієнтує перевагу певної норми поведінки І наказує, пропонує діяти відповідно до неї Це твердження чітко виявляється в особливостях професійної моралі, які входять у моральну свідомість кожної людини як спонукання до дії І доречності відповідних моральних оцінок у тій чи Іншій формі діяльності
Дії, які належать до сфери моралі, вираховуються Із загальної сукупності людських дій у тому випадку, коли люди замислюються над їх суспільним значенням або беззастережно виправдовують свою поведінку У професійній діяльності позитивну моральну оцінку отримують тільки такі форми поведінки І тільки такі якості особистості котрі сприяють високій ефективності праці в даній сфері І хоча моральна оцінка завжди випливає Із суспільного Інтересу, вона бере до уваги відповідні людські взаємостосунки.
Моральна оцінка професійної діяльності визначається двома основними критеріями а) що об'єктивно Дає професія для суспільного розвитку І б) що суб'єктивно дає професія Індивіду в розумінні етичного впливу на нього, оскільки різні професії мають неоднаковий моральний вплив на людей котрі присвятили себе цим професіям
Єдність згаданих моментів виявляється у моральному ідеалі як вищій формі моральної свідомості. Моральний ідеал, який виражає прагнення до нового рівня розвитку суспільства й особистості, вбирає в себе також уявлення про досконалі професійні якості. У тих професіях, де об'єктом впливу є сама людина, моральність виступає не лише одним із найважливіших чинників ефективності професійної діяльності, а й також є формою її самовираження.
Специфіка професійної діяльності зумовлює також різницю моральних оцінок. Кожна функція, дія, сфера діяльності несе в собі відповідне їй значення і вимірюється суспільною шкалою цінностей.
Професійна мораль та її особливості визначають спрямованість професійної діяльності.
Загальні закономірності появи і розвитку професійних стосунків з їх відображенням у моралі сприяють розумінню змісту лікарської етики й моралі. Хворий, коли звертається до лікаря, стає об'єктом професійного впливу. Треба пам'ятати, що у професійному відношенні лікар має справу з об'єктом найвищого ступеня складності — людиною. Розмаїття чинників, котрі визначають початок, перебіг і кінець будь-якої хвороби, кожний раз ставить перед лікарем виключно важку гносеологічну (пізнавальну) задачу, котру він повинен розв'язати протягом короткого часу.
Медична наука, яка розкриває закономірності патологічних процесів, на їх основі визначає засоби та методи лікування, — фундамент діяльності лікаря. Без об'єктивно істинних знань ця діяльність, навіть за умови збереження моральних принципів, є не професійною. Лікар повинен володіти такими якостями, як спостережливість і проникливість, розвинуте клінічне мислення, професійна наполегливість і пристрасність тощо.
Людина — не тільки дуже складний, а й найцінніший об'єкт впливу, тому що вона є особистістю. Через це стосунки лікаря і хворого передусім особистісні, суб'єктивні, тобто соціальні. Соціальна функція медицини позначається на суб'єктивних відносинах і виявляється у моральній свідомості як норма, яка вимагає підкорення інтересів лікаря інтересам суспільства через ставлення до хворого.
Довіряючись лікарю, хворий чекає від нього прояву вищих моральних якостей, хоче бачити в лікареві зосередження моральних чеснот і насамперед співчуття, виключну сумлінність та самодисципліну, чесність і високу майстерність, вправність, серйозне ставлення до своєї справи і здатність до самозречення. Наявність цих якостей є моральною гарантією, основою для довіри й авторитету.
Лікар має ставитися до хворого не як до людини взагалі, а як до особистості. Інакше гуманізм є лише принципом, а не реальним вчинком. Отже, лікарський гуманізм — цілком конкретний, реальний гуманізм. Щодо моралі як суті, то маємо тут деяку однозначність, не залежну від обставин. Вона нібито забезпечує "надійність" лікаря у його стосунках з людьми (здоровими і хворими) безпосередньо на робочому місці й у побуті, визначає всі етичні принципи його. Починаючи спілкування з хворим, лікар зобов'язаний сконцентрувати на ньому свою увагу, нібито забувши про себе, цілком підкоривши розум, волю, знання й досвід справі збереження життя, полегшення страждань, відновлення здоров'я.
Гуманізм лікаря збігається з соціальною функцією медицини і втілений у моральній ідеї та почуттях. Він виявляється в активному, вільному прагненні присвятити себе хворим і, долаючи труднощі, використати усі можливості для відновлення та охорони здоров'я, не спричиняючи у той самий час діями і словами додаткових страждань.
Приклади дотримання професійної лікарської етики є подекуди вражаючими, й навіть час безсилий загасити героїчне сяйво таких вчинків. Засновник монастирської медицини святий Агапіт (XI ст.) відмовився від безпосередніх лікарських відвідин хворого князя Володимира у Чернігові, аби не залишати в Печерській Лаврі своєї келії, де він щоденно безвідмовно приймав хворих різних верств. Він перший довів, що однаково вправно й відповідально лікує всіх. Агапіт вилікував князя слушною фіторецептурою, але на відстані. Коли ж вдячний Володимир Мономах забажав віддячити лічцові, Агапіт зачинився за монастирською брамою, аби відмовитися від дарів. Засади його морального ставлення до медицини як сфери благодійності залишалися непохитними.
Данило Самойлович (1744—1805), батько української та європейської епідеміології, під час спалаху чуми в Москві добровільно перебував серед хворих в Угрешському монастирі в усі тривожні місяці лютування морової пошесті й сам переніс відносно легку форму захворювання. То було свідоме нехтування своїм здоров'ям і життям заради порятунку інших.
Степан Руданський (1834—1873), видатний український поет-демократ і талановитий лікар, який практикував у Ялті, безвідмовно влаштовував хворих бідняків у своїй хатині, неподалік від порту, годував та лікував їх.
Антон Чехов (1860—1904), також письменник і лікар водночас, був серед тих, хто заснував у Ялті перший безплатний санаторій для бідних хворих на сухоти. Збереглися свідчення його особистого пожертвування на добру справу .
Професор Теофіл Яновський (1860 — 1928), якого у Києві недаремно іменували святим доктором, майже щодня залишав у бідних родинах, куди його викликали до хворих, гроші на ліки та їжу, причому робив це делікатно, не принижуючи гідності пацієнта. Його дарунок зазвичай знаходили під подушкою, коли Теофіл Гаврилович залишав оселю.
Завантажити реферат