Делікатність, такт і увага, з якими лікар ставиться до кожного хворого, повинні бути істотно доповнені, а точніше, посилені суворого конфіденційністю, повним нерозголошенням відомостей, котрі отримав або дізнався лікар від хворих і про хворих. Це стосується всієї інформації особистого, інтимного та будь-якого іншого порядку. В кожному лікарському кабінеті, в кожній ординаторській неприпустима "передача" або "обмін" такими відомостями про хворих. На консиліумі або консультації обговорюється тільки суто медична програма та інформація стосовно конкретного хворого, а якщо неможливо обійтися без особистих, сімейних відомостей чи таємниць, то учасники консультації або консиліуму використовують їх тільки безпосередньо із професійною метою і надалі ні в якому разі не розголошують.
Як у поліклініці, так і в стаціонарі анамнез доцільно збирати в окремій кімнаті. На обходах, оглядах, консиліумах у загальних палатах не рекомендується проводити будь-яке обговорення клінічних даних. Обмін думками між лікарями проводиться в ординаторській, кабінеті завідувача відділення тощо.
Дуже важливо, щоб медичні відомості про хворих: анамнез або дані про перебіг і прогноз захворювання у конкретних хворих, про результати патологоанатомічних або будь-яких інших лабораторних та інструментальних діагностичних досліджень, операцій, маніпуляцій, реанімаційних заходів тощо не виходили за межі медичного закладу, не "просочувались" (часто в перекрученому вигляді) до сторонніх людей, до широкого загалу. Це є законодавчою нормою.
Неприпустимо й поширення таких відомостей медичними працівниками у колі своєї сім'ї, друзів, знайомих, сусідів та ін.
Відомі випадки, коли медичні працівники розповідають вдома своїм близьким, знайомим про події у лікарні, про ускладнення або трагічні наслідки захворювання. У розповідях інколи аналізуються помилки, які були допущені лікарями в процесі ведення хворих і догляду за ними. Деколи лікарі, не ознайомившись докладно з первинною документацією хворого, вдаються до негативних коментарів у зв'язку з висновком патологоанатома, довідками про смерть І т. ін. Отже, практика свідчить, що джерелом великої кількості нарікань і скарг на роботу медичних закладів буває саме таке "просочування" й перекручення службових професійних даних і відомостей.
У процесі спілкування з хворим перед лікарем відкривається його внутрішній світ. Довірившись лікареві, хворий має не лише юридичне, а й моральне право на увагу до своєї особистості, на збереження його таємниці.
Однак питання про лікарську таємницю не може мати однозначного, категоричного вирішення. Зарубіжні лікарі до цього питання вже давно підходять з інших, надто прагматичних позицій. Там вважається, що безнадійному хворому необхідно говорити тільки правду про його стан.
Підставами для такого підходу с нібито інтереси самого хворого, який знатиме про дійсний свій стан і таким чином протягом відведеного йому долею часу для життя скоріше вирішить свої особисті справи, владнає питання спадщини тощо.
І справді, в практиці зустрічаються хворі (досить рідко), яким можна сміливо повідомити точний діагноз. Це переважно сміливі, вольові, врівноважені й помірковані люди. Відомості про свій фатальний кінець вони сприймають спокійно, зважено, оцінюють сенс прожитих років, будують найближчі свої плани. І ось потрібне лікарське вміння, як писав І. А. Касирський, зуміти "не приголомшити" хворого непотрібною правдою про його стан. Це вельми дискусійне й суперечливе питання. У більшості випадків така правдива інформація для хворих є згубною, глибоко ранить їхнє серце, створює ситуацію повного душевного дискомфорту і безвихідності становища.
Разючий приклад недоцільності повідомлення хворому певних подробиць його подальшого лікування, тобто інформування про конкретне призначення хірургічного втручання, — це фатальний випадок з відомим актором Євгенієм Євстигнєєвим, ще до початку операції в одній із лондонських клінік. Є. Євстигнєєв хворів на ішемічну хворобу серця із вираженою кардіальною недостатністю. За правилами клініки, напередодні запланованого складного оперативного втручання пацієнтові в деталях описали хід операції із обов'язковим відключенням серця, акцентували увагу на можливих ускладненнях, аж до порушення його ритму й анексії мозку. Обговорювалася й можливість трансплантації серця. Формально англійські медики діяли за необхідним протоколом у разі такого виду лікування, але емоційна особистість, людина з вираженим типом творчого мислення, пацієнт відреагував несподіваною бурхливою вегетативною реакцією, його серце раптово зупинилося. Реанімаційні заходи виявилися невдалими — актор помер. Цей випадок ми наводимо, ґрунтуючись на повідомленні преси, бо медичний аналіз катастрофи у вітчизняній спеціальній літературі не наводився.
А ось зовсім інший, морально протилежний, але не менш повчальний приклад. Його наводять український дослідник життя і діяльності Миколи Івановича Пирогова С. М. Старченко та інші автори.
1881 р. медична громадськість відзначала півсторічний ювілей лікарської й наукової діяльності видатного хірурга. До українського села Вишня, де мешкав Микола Іванович, надходили численні вітання. Ювіляр був щасливий . Якби не невеличка виразка в роті, яка інколи непокоїла. Та Пирогов гнав від себе думку про вірогідність раку.
Москва, ювілейні клопоти. І все ж таки Микола Іванович попросив професора М. В. Скліфосовського оглянути його. Адже виразка збільшилася. Діагноз не викликав сумнівів: рак верхньої щелепи. Консиліум дійшов висновку про необхідність операції.
Ця звістка тяжко травмувала Пирогова. Ледь-ледь висидівши банкет на його честь, він поїхав до Відня на консультацію до відомого європейського хірурга Теодора Більрота.
Оглянувши хворого, Більрот категорично висловився проти загрозливого діагнозу, впевнено заспокоївши свого геніального пацієнта. І Пирогов повірив йому: з бідолашного старця він одразу ж перетворився на здорову, бадьору людину. Істотне полегшення тривало декілька місяців .
Та чи помилився Більрот у діагнозі? З епістолярної його спадщини відомо: він миттєво розпізнав справжній характер захворювання. "Але, мабуть, Пирогов не переніс би операції, — писав Більрот у Росію доктору Виводцеву (саме він бальзамував тіло Пирогова), — та й швидкий рецидив був би неминучим . Мені хотілося відволікти увагу хворого від сутності його хвороби, підтримати в ньому твердість духу. Я вчинив так, як від мене вимагали мій обов'язок і багаторічний досвід".
Так утаємничення діагнозу з моральних мотивів подовжило життя М. Пирогова як пацієнта.
Збереження лікарської таємниці — один із основних, фундаментальних морально-етичних принципів медицини, в якому проявляється діалектичне співвідношення особистого і суспільного. Необхідно відзначити, що лікарська таємниця охоплює не саме це співвідношення, а лише його один бік — ставлення лікаря до інтересів хворого й інтересів суспільства.
Інформація, отримана лікарем, поділяється на декілька видів: байдужа для хворого і суспільства, але потрібна для лікаря в процесі його спілкування із хворим; не байдужа для хворого, але індиферентна для суспільства; однаково цікава і для хворого, і для суспільства через те, що деякі патологічні стани вимагають додаткових заходів з охорони здоров'я І життя оточуючих.
Завантажити реферат