НЕРВОВА СИСТЕМА
(SYSTEMANERVORUM)
У прогресивному розвитку тваринних організмів відбувалися два взаємно протилежних процеси: диференціація, пов'язана з розділенням функцій тканин і органів, та інтеграція, яка забезпечувала цілісність організму, сталість його внутрішнього середовища. Результатом інтеграції виявилася нервова система, яка регулює роботу всіх органів і систем, налагоджує між ними певні функціональні взаємозв'язки.
Специфічні властивості нервової тканини полягають у здатності сприймати різноманітну інформацію із зовнішнього або внутрішнього середовища, передавати отримані імпульси і відповідним чином відповідати на них.
Структурно-функціональною одиницею нервової системи є різної форми нервова клітина — неврон (neuron), яка має відростки двох видів: дендрити (часто їх буває значна кількість) — коротші, через які надходить нервовий імпульс до тіла неврона, і аксон (нейрит) — звичайно довгий, одиничний, який несе нервовий імпульс від тіла неврона.
Аксони іноді вкриті мієліновими оболонками, іноді цих оболонок немає (волокна автономної нервової системи).
Щодо функціонального значення та деяких морфологічних особливостей неврони можуть бути розподілені на чутливі (аферентні), рухові (еферентні), автономні (рухові, секреторні), вставні, асоціативні та ін.
Чутливі (аферентні) неврони сприймають нервові імпульси із внутрішнього та зовнішнього середовища через чутливі нервові закінчення (рецептори) й дендрити. Це часто псевдоуніполярні неврони, відростки яких відходять від тіла неврона одним стовбуром, а потім роздвоюються.
Рухові (еферентні) неврони, на відміну від аферентних, отримують нервове збудження внаслідок імпульсів, які виникли в інших невронах, і передаються через особливі утвори (синапси) на дендрити (рідше на тіло) рухового неврона. Синапси мають різну структуру, але всі вони забезпечують тільки односторонню провідність імпульсу. Через аксон рухового неврона збудження досягає іннервованого органа, де через рухові закінчення забезпечує певний (руховий, секреторний) ефект. Ці неврони найчастіше є мультиполярними — мають різкі контури й значну кількість дендритів, що розгалужуються.
Асоціативні неврони забезпечують нервовий зв'язок між різними (прилеглими або розташованими поряд) групами нервових клітин. Ці неврони (вони містяться переважно в корі головного мозку) мають різноманітну форму.
Дендрити і аксони називають нервовими волокнами. У всіх органах і тканинах нервові волокна утворюють чутливі та рухові нервові закінчення. Чутливі нервові закінчення, або рецептори, сприймають подразнення із зовнішнього або внутрішнього середовища і перетворюють енергію подразників (механічних, хімічних, термічних, світлових, звукових тощо) на нервовий імпульс, який передається чутливими волокнами до центральної нервової системи. Рухові нервові закінчення передають імпульси з нервового волокна на іннервований орган.
Сукупність функціонально пов'язаних між собою невронів з їхніми відростками та нервовими закінченнями створює нервову систему. Скупчення тіл нервових клітин утворює сіру речовину (substantia grisеa), а їхніх відростків — білу речовину (substantia alba) центральної нервової системи.
Сукупність нервових клітин, розташованих поза центральною нервовою системою, має назву нервового вузла (ganglion) (спинномозкові вузли, вузли автономних сплетень тощо). Об'єднання нервових волокон у вигляді стовбура називається нервом (nеrvus). Розрізняють чутливі, рухові, автономні та змішані нерви.
В основі функцій нервової системи є рефлекс, морфологічну основу якого становить рефлекторна дуга. У найпростішому вигляді ця дуга складається з двох-трьох невронів: того, що приносить імпульс, або чутливого, й того, що виносить, або рухового, і часто вставного. Складніша дуга охоплює багато невронів.
Усі життєві прояви в організмі — чи то простий або складний м'язовий рух, робота травних залоз, обмін речовин тощо — здійснюються за участю нервової системи у вигляді нервово-рефлекторного процесу.
Найглибше дослідили рефлекторну функцію нервової системи І. П. Павлов і його послідовники. Пізніше було встановлено рефлекторну регулюючу роль вищих відділів головного мозку у функціях внутрішніх органів, а також нервові процеси, пов'язані із зворотною аферентацією, тобто передаванням сигналів від робочого органа до нервових клітин.
До складу центральної нервової системи (systema nervosum centrale) людини належить спинний мозок, який багато в чому зберіг давню примітивну структуру, і головний, що генетично виник пізніше й зазнав під час еволюції низку складних перетворень.
Кора великого мозку
Кора великого мозку (cortex cerebri) є найважливішою частиною центральної нервової системи як орган вищого нервового аналізу й синтезу, пов'язаний з формуванням умовнорефлекторних зв'язків та індивідуального досвіду. У людини, на відміну від тварин, функція кори великого мозку визначає також символічні форми спілкування, найвищим проявом якого є виразна мова, тісно пов'язана з абстрактним мисленням.
Кора великого мозку вкриває білу речовину півкуль. Загальна площа кори великого мозку людини становить у середньому близько 22 000 мм, товщина її на більшості площі — 1,3 - 4,5 мм і лише в прицентральній часточці досягає 10 мм.
До складу кори належать тіла дуже великої кількості нейроцитів, закладених у нейроглії. Залежно від типу та розташування нервових клітин кору великого мозку можна поділити на шість пластинок (шарів): І — молекулярну (lam. molecularis); II — зовнішню зернисту (lam. granularis externa); III — зовнішню пірамідну (lam. pyramidalis externa); IV — внутрішню зернисту (lamina granularis interna); V — внутрішню пірамідну (lam. pyramidalis interna); VI — багатоформну (lam. multiformis).
Цитоархітектоніка різних відділів кори великого мозку різноманітна (вперше це довів київський анатом В.О. Бец, 1874). У корі великого мозку розрізняють близько 200 полів, кожне з яких має свої структурні особливості.
Центри. Стосовно локалізації центрів кори великого мозку довгий час існувало дві теорії. Згідно з першою певна, чітко обмежена ділянка кори, або центр, відповідає лише певній функції на периферії (теорія вузького локалізму). Друга теорія — наявність обмежених центрів, різних за своєю функцією, не визнає, а всю кору розглядає порівняно рівнозначною (теорія еквіпотенціалізму). І.П. Павлов довів, що кожен кірковий центр не є чітко обмеженим, а містить ядро й розсіяну частину, причому розсіяні елементи розташовані не лише поблизу ядра, а й вдалині від нього (теорія ядра і розсіяних елементів). Нижче подано деякі найважливіші нервові центри (ядра), розташовані в корі великого мозку.
Передцентральна звивина (gyms precentralis) і прицентральна часточка (lobulus paracentralis) лобової частки становлять руховий центр кори і є аналізатором кінестезичних імпульсів, які надходять від посмугованих м'язів, суглобів, сухожилків. Тут замикаються рухові умовні рефлекси. У верхній ділянці передцентральної звивини розташовані клітинні групи, що належать до м'язів нижніх кінцівок, нижче — верхніх кінцівок, ще нижче — неврони, пов'язані з іннервацією м'язів голови. Оскільки нервові шляхи перехрещуються, праві рухові центри кори пов'язані з мускулатурою лівої сторони тіла і навпаки.