Протягом 60-х – 70-х років XIX ст. зв’язки українських патріотів Наддніпрянщини й Галичини мали радше епізодичний характер. Лише двоє осіб – Пантелеймон Куліш і Михайло Драгоманов – регулярно спілкувалися з галичанами та підтримували їх, насамперед інтелектуально. П. Куліш захопився ідеєю створення «українофільського куреня» в Галичині (12), здається, першим серед наддніпрянців. У М. Драгоманова подібна думка визріла під час закордонного відрядження 1871–1873 pp., коли він отримав змогу познайомитися з галичанами безпосередньо. Ще в 1871 p. він посилав у Київ свої думки про необхідність включення Галичини у сферу діяльності наддніпрянських українофілів. Дещо «Стара Громада» схвалила (забезпечення Галичини літературою), а дещо відкинула. «Ідею Вашу зрозуміли в усій діловитості, – відписував йому П. Житецький у вересні 1871 p., – але просвічувати галичан, що стоять на докарамзіновському ступені розвитку, просвічувати на наші майже відсутні засоби – не можемо» (13). Проте М. Драгоманов продовжував доводити колегам важливість зв’язків з Галичиною, за що отримав жартівливе прізвисько «Михайло Галицький» (14).
Погляди М. Драгоманова й П. Куліша поділяли також член Кирило-Мефодіївського братства Дмитро Пильчиков та літератор Олександр Кониський. В усякому разі, маємо певні відомості про те, що ініціатива створення у Львові українського наукового товариства належала саме їм (15) .
Каталізатором галицько-наддніпрянських стосунків став Емський указ 1876 р. Основна маса українських патріотів не бажала коритися: «У всіх на думці помста . Загальний настрій же покладає надії на Галичину, і тому Ваші пропозиції, наскільки я їх пам’ятаю, зустрінуть повне співчуття», – писав Вільям Беренштам М. Драгоманову у серпні 1876 р. (16). Про пропозиції М. Драгоманова дізнаємося з його листа до «Старої Громади» з кінця 1876 р. «Живе ткання, значить, вже підросло між нами і галицькою молодіжжю у самій Галичині, – пише він киянам, – а перенесіння наших ідей з Відня в Львів (спочатку М. Драгоманов намірявся осісти у Відні, а не в Женеві. – І. Ч.) – то саме, що перехід українофільства з Петербурга в Київ. Збільшити цю живу сітку в Галичині і заосновувати в Угорщині, це було головним ділом, котрим я з вірою і енергією оддавсь цими часами»; «наше діло тоді тільки рівно піде, коли галичани і угорці піднімуться в ровінь з нашими ідеями; а тоді вони зроблять дещо лучче нас, бо вони ростуть в нормальнішім елементі, що до народності, а до того усе-таки серед політичної волі. Але для цього ще треба возні – і грошей!» (17).
Остаточно ідея «українського П’ємонту» скристалізувалася після загибелі Олександра ІІ. Скоріше за все, саме тоді і з’явився цей термін, на що не могло не вплинути перебування в Галичині та Італії В. Антоновича (18). Йому й належить авторство цього терміна (19).
Спочатку галицька політика «Старої Громади» зводилася до наступного: заснування у Галичині часопису, що відображав би загальноукраїнські проблеми, створення тут гурту однодумців та відвернення місцевих українофілів від орієнтації на спілку з москвофілами, котрої вони традиційно дотримувалися у діяльності назовні. Протягом 1884–1886 р. з цим наміром Галичину відвідують В. Антонович, О. Кониський, І. Нечуй-Левицький та Єлисей Трегубів. У 1888 р. його частково вдалося реалізувати завдяки відновленню видавання «Правди» – часопису, який ще в 60-х роках був яскравим свідченням галицько-наддніпрянської співпраці і який занепав наприкінці 70-х (20).
Однак уже близько 1885 р. політичні концепції «Старої Громади» набули певного державницького забарвлення. Цікаву нотатку М. Павлика надибуємо в його листі до М. Драгоманова від 5 липня 1885 р. М. Павлик радить йому неодмінно зустрітися з В. Антоновичем, бо на Україні ситуація змінилася «в головнім». «Певно: в тім, – пише він у примітці, – що тоді українці – прихильники Антоновича задумали були відірватися від Росії в осібну державу, а не добиватися політичної волі в зв’язи з Росією, – як радив Драгоманов» (21).
Повідомлення М. Павлика підтверджує лист В. Антоновича до М. Драгоманова від 8 вересня 1885 р.: « . Я і більшість знайомих моїх, – писав він, – маємо більше надії на здійснення федералізму південно-західнослов’янського, ніж російського, і що таку форму вважали б більш бажаною» (22).
Змагання до угоди з поляками
Скоріше за все, думка про «південно-західну слов’янську федерацію» з’явилася у В. Антоновича внаслідок його контактів з поляками. При нагоді проведення в Києві 1874 р. археологічного з’їзду В. Антонович налагодив приязні стосунки, за визначенням К. Мельник-Антонович, з «федералістами» – польськими вченими Антоном Мєжинським, Ґотфридом Оссовським, Адольфом Павінським, Олександром Яблоновським і ін. Головну роль у цих контактах відігравав професор Варшавського університету О. Яблоновський – класик польської історіографії, сам, до речі, колишній київський студент. Як свідчить К. Мельник-Антонович, теоретичною основою стосунків В. Антоновича з поляками був «федеративно-автономний устрій» і «вже в 70-х роках розвинувся напрямок федеративної згоди поміж представниками інтелігенції всіх пригноблених народів Росії» (23). У 70-х – 80-х роках О. Яблоновський щороку відвідує «київські контракти». На знаний далеко за межами України ярмарок з’їжджалося чимало іноземців, перш за все поляків з Галичини та «Привіслянського краю». Під час контрактів, за свідченням К. Мельник-Антонович, О. Яблоновський «становив живий зв’язок між поляками та українцями. Ви заявлявся представником найвищої верстви польської, магнатів тутешніх і галицьких, та видатніших польських вчених, які творили політику того часу» (24). Деталі контактів з українцями О. Яблоновського встановити не вдалося, однак, скоріше за все, К. Мельник значно перебільшила його повноваження.
Крім групи варшавських інтелектуалів, зв’язки було налагоджено з керівником львівської колонії ченців-«змартвихвстанців» Валеріяном Калінкою (як і А. Мєжинський, А. Павінський та О. Яблоновський, також, до речі, істориком) (25). Їх деталі також невідомі, проте немає жодного сумніву, що йшлося про створення єдиного польсько-українського фронту проти царату. Варто зауважити, що усі ідентифіковані автором польські учасники контактів з українцями симпатизували ідеології польського демократизму, прихильники якого, на відміну від політиків консервативного спрямування, не переносили відродження польської державності на далеке й туманне майбутнє, а вважали цю проблему потребою дня. Демократи підтримували постійний зв’язок зі своїми однодумцями в Австро-Угорщині та Німеччині, тому цілком можливо, що «український» напрямок їхньої діяльності узгоджувався.
Протягом 1881–1885 рр. контакти наддніпрянців з польськими політиками розвивалися досить успішно. На це вказує хоча б той факт, що у 1885 р. В. Антонович звертався до лідера галицьких народовців Ю. Романчука за посередництвом одного з них, депутата галицького сейму Теофіла Меруновича. У вересні 1885 р. Т. Мерунович рекомендував Ю. Романчукові зустрітися з В. Антоновичем (який мав приїхати до Львова) для розмови на тему польсько-української угоди, «не сходячи з дороги легальності в відношенню до правительства австрійського і російського», «щоб їм через се надати більшу силу за кордоном» (26). Однак місія В. Антоновича виявилася невдалою. Як писав він М. Драгоманову 1 листопада 1885 р., не зміг «досягти нічого; страх перед звинуваченнями в нігілізмі, з одної сторони, в підкупі поляками, з іншої, повністю паралізують всі починання, а відсутність ініціативи і суспільна апатія довершують справу» (27).
Завантажити реферат