Націоналізм після комунізму: Росія, Україна, Білорусь та Польща
Вступ
Звертаючись до теми «націоналізм після комунізму», можна сповідувати два підходи до неї: або зосередитися лише на подіях після 1989-1991 р. (саме так дехто міг би потрактувати назву цієї лекції), або ж, ускладнивши завдання, спробувати по-іншому подивитись на сутність націоналізму — яким він був у комуністичну добу і до неї. Другий варіант може бути вельми корисним і продуктивним для розуміння сучасного, посткомуністичного націоналізму.
Оскільки саме приклади Росії, Білорусі, України та Польщі дають можливість мені продемонструвати певний рівень компетентності, я дозволю собі зосередитися на них. Цілком зрозуміло, що тема є настільки широкою, що мої міркування так чи інакше здаватимуться надто спрощеними чи побіжними, за що я заздалегідь прошу вибачення.
Після комунізму
Есе Ернеста Ґеллнера «Повернення тубільця» («Return of a Native»), опубліковане в 1996 p., одразу після його смерті, визначає суть посткомуністичного періоду як «проблему побудови ліберального, стабільного й заможного суспільства на руїнах тоталітарної індустріальної ідеократії». Ця проблема є «історично абсолютно новою, отже, ніхто не знає способу чи способів її розв’язання, та й, зрештою, — ніхто не знає, чи існує такій спосіб взагалі» 1.
Багато хто погоджується з цим. Зокрема, Роберт Скідельські вважає заміну комунізму капіталізмом цілком новим явищем в історії людства. «Досі жодне суспільство, — пише він, — не було настільки, до найменших дрібниць, централізованим. Отже, важко передбачити динаміку його трансформації. Еволюціоністські концепції виявляються безсилими в намаганнях знайти дороговкази в майбутнє. Суспільні інститути, які мають забезпечити це майбутнє, не матимуть іншого вибору, як будуватися з рештків зруйнованої системи» 2.
Можна припустити, що в рамках цього колосального завдання — трансформації та розбудови — є місце для внеску дослідників, учених, які представляють якнайширше коло дисциплін. Яким може бути цей внесок?
Як вважає Скідельські, «найкращими, найоптимістичнішими тут виступають економісти, особливо у порівнянні з істориками, політологами, соціологами та . священиками. Можливо, це викликано тим, що вони, на відміну від інших, майже повністю забули історію — якщо взагалі коли-небудь вважали за потрібне знати її». Отже, яка ж роль істориків у цій ситуації? На думку Скідельські, — не надто значна: історики «мають схильність до песимізму, оскільки єдине майбутнє, яке вони можуть собі уявити, — це минуле» 3.
Щоправда, існує одна суттєва відмінність істориків від багатьох інших суспільствознавців, зокрема радянологів та марксознавців, — це їхнє ставлення до ролі націоналізму в загибелі комунізму. Для прикладу наведемо одну, але непоодиноку думку політолога: «Я наголошую на тому, що не варто розглядати розпад СРСР як наслідок піднесення націоналістичних опозиційних рухів; останні у вигляді політики «повернення до витоків» у республіках саме й були раціональною реакцією на занепад [центральної] державної влади в СРСР. . провал путчу того місяця [у серпні 1991] спричинив швидкий розпад СРСР. У цих подіях «націоналізм» треба розглядати не стільки як «природну» форму ідентичності, обрану масами в умовах послаблення політичного контролю, скільки як цілком логічну політичну відповідь на занепад радянської державної машини» 4.
Здається, що така подія, як розпад СРСР, усе ж таки заслуговує на уважніший аналіз. Чому після колапсу комунізму чи краху марксистсько-ленінської ідеології колишній Радянський Союз не зберігся як єдина держава під іншою назвою?
Існувало принаймні декілька міркувань, згідно з якими можна було сподіватися, що радянська держава виживе. По-перше, впродовж більш як сімдесяти років радянської влади в СРСР справді утворилася нова соціокультурна спільнота — «радянський народ». Такої думки дотримувалася більшість західних радянологів.
По-друге, СРСР був спадкоємцем імперської Росії, хоч і під вивіскою марксизму. Під егідою Рад утворився своєрідний симбіоз російського націоналізму й комунізму: «Традиція російської державності була імперською традицією; в радянську епоху ця традиція злилася з провідною роллю Росії в комуністичному світі. Поширення комунізму було майже тотожним поширенню чи відновленню влади Росії .» 5. Зауважимо, що багато хто з західних «буржуазних фальсифікаторів» — знавців російських справ і явно не прихильників марксизму чи комунізму дотримувалися подібної думки, вважаючи, зокрема, що 1917 рік спричинився до формування модерної російської/радянської нації у той самий спосіб, в який 1789 рік став переломною датою у творенні французької.
По-третє, СРСР був своєрідним зразком успішної національної модернізації, хоч остання формально здійснювалася під гаслами марксистської комуністичної доктрини як соціалістична індустріалізація.
Понад тридцять років тому Ернест Ґеллнер писав в одній із своїх ранніх праць про націоналізм: «Хоч маємо не достатніх підстав твердити, що радянська держава може зникнути, є певні сподівання на те, що це може статися принаймні з марксизмом». Останній, на думку Ґеллнера, мав здобути собі ту «досить скромну роль складника російської національної гордості, патріотизму та антирелігійності подібно до того, як це сталося з традиційними релігіями в житті інших націй», однак держава, створена на основі марксистської ідеології, мала вижити 6.
Радянський варіант марксизму за Ґеллнером — це реінкарнація російського націоналізму. В межах такого підходу наша тема матиме інший вигляд: виникає можливість розглядати комунізм як різновид націоналізму, і відповідно — порівнювати його з іншими формами націоналізму.
Зрозуміло, зараз ми легко помічаємо те, що Ґеллнер колись передбачив. По-перше, він проігнорував неросійські народи СРСР, їхні національні ідеї та ідеали — з огляду на той час, коли він робив свої висновки, це не дивно. Щоправда, ми можемо припустити й те, що в рамках його аналітичної структури інакше бути й не могло, оскільки соціалістична індустріалізація відігравала роль етнічного плавильного котла. По-друге, Ґеллнер не розглядав варіант, в якому самі росіяни могли б мати якісь власні уявлення про свою національну ідентичність, що виходили б за межі офіційної ідеології.
Те, чого можна було й не помітити у 60-ті рокі, не можна ігнорувати у 90-ті. Історик, якщо він відповідає сучасним вимогам, навряд чи погодиться з таким поглядом: «У випадку з Росією не було якоїсь «націоналістичної» мети. Злиття російського з радянським на інституційному рівні означало, що будь-який вияв російської вищості ототожнювався зі зміцненням СРСР, а не зі створенням незалежної Росії. Проте, коли, всупереч бажанням, Росії довелося рухатися саме в останньому напрямку, утворилася можливість для формування саме націоналістичної політики» 7.
Антирадянський російський націоналізм де-факто вже існував набагато раніше, до серпня 1991 р. Протиставлення Росії та СРСР не було інтелектуальним новоутворенням 8. Коли Джері Ф. Хаф каже, що «безсумнівно, саме Росія ліквідувала «Російську імперію», відокремившись від неї» 9, ми розуміємо це як завершення процесу, що розпочався в далекому минулому. Навіть більше, вперше в історії людства виникли три слов’янські держави. І саме вони — Росія та її «молодші брати» (чи сестри?), Україна й Білорусь, — завдали смертельного удару СРСР. Саме ці три республіки, маючи найтісніші історичні, етнічні та мовні зв’язки, утворювали основу радянської держави 10. Професійному історику важко повірити в те, що такий надзвичайний результат був лише неприроднім наслідком невдалого путчу.
Завантажити реферат