Утім, якщо в часи Петра та Катерини щеплення української культури московській державі пройшло успішно, то з наступним кроком імперії в західному напрямку будівничі російської нації зустрілися з перешкодами, які їм не вдалося подолати до кінця. Після поділів Польщі під владою царя опинилися українські землі на захід від Дніпра, вся територія сучасної Білорусі та більша частина Литви. На 1815 р. основні етнічні польські території також перебували у складі імперії.
Виникнення «української ідеї» в XIX ст. почало підважувати «російську єдність», про яку писав Трубецькой. Ідея, згідно з якою українці, подібно до чехів чи поляків, становили окремий народ і не поступалися в цьому відношенні росіянам, в очах останніх була тотожною ідеї розвалу Росії 19. Можна було б припустити й таке: те, що Росії вдалося до епохи націоналізму (йдеться про інтеграцію «Малоросії», тобто Лівобережної України, до складу Росії), в XIX ст. повторити не вдалося. Друга хвиля територіальних надбань, імпорт «малоросів» та білорусів до царської держави з ліквідованої Польщі поставили проблему переписування історії, тобто творення нової схеми «російської історії», яка передбачала обґрунтування спільного «російського» етнічного походження згаданих народів. Наші зауваження стосовно України цілком придатні і для Білорусі, єдиною відмінністю може бути хіба те, що російська громадськість була обізнана щодо існування окремої білоруської ідентичності ще менше, ніж щодо української. У цьому пункті наших міркувань доцільно згадати також і Польщу та її роль у формуванні України й Білорусі, а отже, опосередковано — і в російському націотворенні. З найдавніших часів Польща мала найтісніші стосунки з предками сучасних українців, білорусів, литовців та росіян. Видатний американський візантиніст та історик Східної Європи (українець за походженням) Ігор Шевченко пише, що «без Візантії могло б і не бути ані України, ані Білорусі ., з іншого боку, їх також могло не бути без Польщі .» 20 Аж до початку Другої світової війни Білорусь та Україна були полем битви в російсько-польських змаганнях 21.
Русомарксизм
Ми ще повернемося до прикладу Польщі в наших міркуваннях про націоналізм до і після комунізму. Однак зараз згадаймо ще один чинник, який став на перешкоді процесові формування російської нації, — марксизм. У другій половині XIX ст., ще до того, як проблеми розвитку російської нації були достатньою мірою усвідомлені суспільством і конфлікт між двома підходами до розуміння природи нації (ліберальний та самодержавний) був розв’язаний, значна частина освіченого суспільства підпала під вплив комуністичних ідей, передусім марксизму. Марксизм втрутився у внутрішньоросійські дебати щодо російської ідентичності та історичної місії, і фактично створив «альтернативну» Росію — у вигляді революційного руху. Значна частина асимільованих російськомовних росіян неросійського походження ввійшла до лав цієї антидержавницької, революційної Росії. Через надзвичайну гостроту протистояння між цими двома російськими націями в Росії, на відміну від інших країн Європи, не відбулося націоналізації марксизму. Згадаймо, що навіть в Австрії часів Габсбургів унітарна та централізована соціал-демократична партія зрештою трансформувалася у федерацію національних партійних організацій ще до 1900 р.
Якщо неросійські народи (чи національні меншини) імперії Романових створювали свої власні партії, то росіяни не зробили цього — ніколи не існувало «русской» соціал-демократичної партії, побудованої на етнічній російській основі. Росіяни створили партію, для якої слово «российская» в назві було принциповим, оскільки ця партія намагалася охопити своїм впливом усю територію імперії (крім Польщі та Фінляндії) й усіх підданих царя, незалежно від їхнього етнічного походження.
До складу Російської соціал-демократичної робітничої партії ввійшло чимало представників неросійських народів. Ці «націонали» боролися проти царату та його русифікаторської політики, однак вони не перетворювалися на сепаратистів чи націоналістів, які боронили б право своєї етнічної групи та території на відокремлення від імперії. Навпаки, вони об’єдналися з росіянами та іншими «націоналами» в опозиційному революційному русі, для якого саме кордони імперії були основним полем діяльності. Належність цих людей до російської культури та мови була наслідком русифікаторської політики царського уряду — таким чином, він сам готував своїх опонентів, які переходили до російського революційного табору.
Як зауважував Альфред Дж. Райбер, «вплив революційних доктрин російської інтелігенції (головним чином за посередництвом російських університетів) на неросійські освічені еліти був одним із найнесподіваніших наслідків асиміляторської політики . провідні діячі народництва та марксизму серед інтелігенції народів Прибалтики й Кавказу, євреїв та фінів належали до найбільш русифікованих представників цих народів. . 1905 року самодержавство відчуло наслідки цієї помилкової політики» 22. Посієш вітер — пожнеш бурю, — який відповідник в українській.
На мою думку, в даному разі можливий інший підхід: революційний рух був частиною, виявом процесу націотворення, точніше, виявом аномалій цього процесу, або ж, не можу утриматися від такого вислову, деконструювання російської нації. Хоч асиміляція і здійснювалась успішно, її наслідки ставали непередбаченими і прямо протилежними очікуваним — асимільовані представники національних меншин часто приєднувались до революційного руху, до «анти-Росії».
Як зазначає Райбер, політика русифікації спричинила також і виникнення націоналізму серед меншин, «етнічний вибух серед неросійського населення окраїн . це була ера національного пробудження фінів, балтійських народів, вірмен, євреїв і татар-мусульман» 23.
Отже, російський марксизм добре адаптувався до двох особливих рис російської дійсності, перетворивши їх на свої переваги: перша — багатоетнічний склад населення, друга — несформованість найбільшої етнічної групи як нації.
Ленін без коливань користувався згаданими обставинами, навіть незважаючи на те, що його власні погляди щодо національного питання в капіталістичну добу вимагали іншої політики. Хоч його партія пропагувала інтернаціоналізм, Ленін відверто визнавав, що в умовах капіталізму головним спрямуванням суспільного розвитку є національна держава. Капіталізм без національної держави був неможливий. Ось думки Леніна до 1917 p.: «В усьому світі епоха остаточної перемоги капіталізму над феодалізмом була зв’язана з національними рухами» (С. 246).
У зв’язку з цим, хоч це й не стосується безпосередньо нашої теми, варто пригадати Александра Яковлєва, секретаря ЦК КПРС з питань ідеології часів Горбачова. В епоху гласності Яковлєв згадував, що читаючи Ґеллнера, він зрозумів, що впровадження капіталізму в СРСР вимагатиме і легітимізації націоналізму 24. Якщо б Яковлєв уважніше читав власного класика, йому не був би потрібен Ґеллнер для того, щоб зрозуміти: в капіталістичну епоху національне є реальним, а реальність є національною.
Утім, для Леніна його власна теорія також не стала керівництвом до дії. Він не лише не пропагував ідею розпаду імперії на окремі національні держави — навпаки, він виступав проти прихильників цієї ідеї. Він не пішов шляхом реорганізації своєї партії в «русскую» соціал-демократію, навіть більше, він відмовляв іншим народам у праві створювати власні соціал-демократичні партії та співпрацювати зі своїми співвітчизниками з позамарксистського табору для створення незалежних Вірменії, Латвії і т.п. Натомість він наполягав на тому, що в Російській імперії всі соціалісти мають належати до єдиної партії.
Завантажити реферат