Засадовою для моделі вільної преси є одна із загальнолюдських цінностей - свобода слова. Модель вільної преси здебільшого застосовують до друкованих засобів масової інформації: газет, книг тощо. Вона передбачає свободу від будь-яких форм втручання і контролю з боку владних структур, що містять елементи цензури та обмеження свободи друку. Як уже зазначалося, свободу друку часто зумовлюють Конституції держав, як, наприклад, у США та Канаді, або міжнаціональні документи на зразок Європейської Конвенції з прав людини.
Модель вільної преси часто асоціюється з політичною філософією лібертаріанства, яка проповідує абсолютну свободу індивіда від влади. Проте й ця модель визнає певну роль державного регулювання - наприклад, захист у сфері преси від монополізму, який обмежує свободу вибору або свободу висловлювання через друковані засоби масової інформації. Періодичні видання можуть діставати економічну підтримку у формі субсидованих поштових послуг та податкових пільг, а також прямих кредитів та субсидій. Свободу преси, як і інші свободи, можна обмежити виключно з окремих причин, визначених на підставі ліберально-демократичного законодавства. Обмеження є легітимними, якщо свобода преси суперечить певним правам особистості, а також коли реалізація права однією особистістю заважає здійсненню прав іншими людьми. Класичною ілюстрацією до першої тези є відома приказка, що свобода пересування Вашого кулака закінчується там, де починається обличчя іншої людини. Прикладом обмеження права однієї людини задля забезпечення прав інших є впровадження права на справедливе судочинство і права на добре ім'я. Ще одна форма легітимного обмеження свободи преси випливає з базових принципів, від яких залежить саме існування ліберально-демократичної держави: нерозголошення державних таємниць, заборона пропаганди злочинних дій, геноциду та захоплення державної влади насильницьким шляхом.
Засадовою для моделі радіо і телебачення є концепція суспільних послуг. Цю модель зорієнтовано на ефірні засоби масової інформації, які від самого початку були об'єктом обмеження та керівництва з боку держави і, як уже зазначалося, часто є її власністю. Спочатку система регулювання враховувала обмеженість спектра ефірних ЗМІ і необхідність їх справедливого розподілу. Як аргумент на користь державних засобів масової інформації часто наводять необхідність задоволення певних інформаційних потреб, що їх не можна задовольнити в рамках комерційної системи, зорієнтованої виключно на розширення своєї аудиторії і реалізацію ринкових імперативів. Йдеться про дитячі програми та культурні програми для національних меншин. Крім того, в країнах з напруженою культурною ситуацією державне телебачення і радіомовлення зобов'язане сприяти міжрегіональній комунікації у межах країни і захисту власної національної культури шляхом забезпечення "місця на полиці" для діячів культури, здатних готувати твори, що відповідають внутрішнім потребам країни (прикладом може слугувати Canadian Broadcasting Corporation в Канаді). Ще один аргумент на користь державного телебачення і радіомовлення полягає у тому, що такий підхід забезпечує "якість" і "справедливість", а саме: а) гарантує, що теле- і радіоефір не потрапить під контроль "грошових мішків"; б) проголошує і реалізує рівність можливостей для висловлювання різних точок зору.
В Європі модель державного телебачення і радіомовлення реалізовано у досить жорстких формах, в США ці форми дещо гнучкіші. Так, у Великобританії модель реалізовано повністю і підтримано державною політикою. Її характерними рисами є забезпечення надання універсальних послуг і одержання фінансової підтримки з боку не лише споживачів, а й усіх платників податків (з державної скарбниці), а доступ до ефірного простору (а отже і до аудиторії) регламентовано таким чином, щоб забезпечити певні принципи: "справедливість", "політичний нейтралітет", незалежність від меркантильних (економічних) інтересів і впливу держави. Додержання регулятивних приписів за цією моделлю зазвичай потребує наявності спеціального бюрократичного апарату. Важливо зазначити, що жорсткість цієї моделі весь час зменшується через наявність тенденцій до "приватизації" (тобто передачі прав власності з рук держави в приватні руки) та "комерціалізації" (збільшення обсягів фінансування за рахунок реклами і френчайзінгових послуг).
Засадовою для моделі вільного поширення інформації за допомогою електронних мереж є ідея рівного права на доступ до інформації без жодної дискримінації. Ця модель відображає історичну роль держави в полегшенні комунікації між громадянами за допомоги поштової служби, телефону і телеграфу. Вона пов'язана з універсальним характером комунікаційних служб, що їх розглядають як державні установи які в принципі доступні всім громадянам. Згідно з цим принципом держава не може заборонити певним категоріям людей користуватися автострадами чи телефонами. Режим регулювання зорієнтований в першу чергу на ефективне будівництво та експлуатацію підприємств з надання цих послуг, модернізацію їх обладнання та інфраструктури, а не на зміст інформації . Хоча може видатися, що ця остання модель не має прямого стосунку до теми нашої дискусії, але використання останнім часом Інтернет як джерела новин змушує проаналізувати й цю модель законодавчого регулювання. Крім усього іншого, це сприяє збільшенню зони взаємного перекриття різних моделей і ускладнює їх застосування. Фактично, зазначає МакКвейл, технологічна конвергенція різних моделей комунікації ставить під сумнів можливість застосування до них окремих регулятивних структур і призводить до того, що логіку дискретного застосування різних моделей законодавчого регулювання простежують дедалі слабше. До того ж окрему модель комунікації за допомогою електронних мереж використовували прихильники теорії, яка передбачає, що преса крім своєї ролі як приватного бізнесу має ще й певні соціальні зобов'язання. Ця теорія виходить із того, що конкуренція у сфері друкованих засобів масової інформації дедалі зменшується, а монополізація ринку зростає, отож зазвичай споживачам доступна лише одна щоденна газета. За таких умов преса не має права відображати погляди лише своїх власників. Радше вона повинна висвітлювати всі головні існуючі точки зору і забезпечувати аудиторії доступ до більш широкої інформації, ніж та, що її поширюють через систему електронних мереж (Black, 1982).
Свого часу здійснювали різноманітні, хоча і невдалі спроби впровадити єдину систему законодавчого регулювання міжнародних комунікацій. 1978 року спроби ЮНЕСКО спонукати уряди різних країн до прийняття єдиних стандартів подання новин, викликані стурбованістю станом справ з демократичними свободами і свободою слова у країнах, що розвиваються, зазнали невдачі. Міркування "свободи журналіста" та принцип свободи інформаційних потоків переважили. Натомість існують різноманітні добровільні угоди з економічних, законодавчих та політичних питань, як, наприклад, угода про розподіл радіочастотних каналів та головні положення про експорт та торгівлю комунікаційними продуктами. Виняток становлять країни Європейського Співтовариства, які домовилися про підтримку на законодавчому рівні мінімальних стандартів у сфері реклами з метою встановлення засад "доброї практики" у журналістиці. Різні тенденції і підходи до політики у сфері комунікації ми детальніше розглянемо в Розділі 5.
Завантажити реферат