На відміну від друкованих ефірні засоби масової інформації у багатьох ліберально-демократичних країнах від початку були державною монополією, базованою на принципах суспільних послуг. Коли у 20-х роках ХХ століття було впроваджене радіо, його розглядали як державну інституцію через обмежену кількість частотних діапазонів та поширені уявлення про наявність у нього небезпечного потенціалу політичної пропаганди (McQuaіl and Sіune, 1986, 2). До кінця 20-х років радіотрансляції регулювала держава і більшість країн, у тому числі країни Скандинавії, Великобританія та Італія утримували, хоча і з деякими варіаціями, державну монополію у цій сфері. Наприклад, у Нідерландах з метою розширення спектра передач крім державних радіостанцій було видано кілька ліцензій на радіотрансляцію деяким бажаючим з-поміж політичних партій та релігійних груп. Коли на початку 50-х років в Європі з'явилося телебачення, воно регулювалося у такий самий спосіб на підставі аналогічних міркувань. Як зазначають МакКвейл та Сіун, на початку ери радіо та телебачення мали місце поодинокі експерименти з приватними трансляційними організаціями, але врешті-решт майже всі країни Європи, Скандинавія і Канада спинилися на державній моделі радіо та телебачення. Це різко контрастувало із системою, впровадженою в Сполучених Штатах. Тут прихильники державної моделі програли бій з комерційними інтересами ще в 30-х роках (McChesney, 1997, 34-41). З того часу розподіл радіочастот регулює держава, а більшість ефірних засобів масової інформації - є приватними структурами.
Обидві попередні моделі певною мірою пов'язані із змістом інформації. Зміст інформації згідно з моделлю вільної преси втілює принцип свободи слова, натомість модель радіо та телебачення передбачає відповідність змісту принципам суспільних послуг. Третя модель комунікації - модель вільного поширення інформації за допомоги електронних мереж - менше пов'язана з змістом, а більшою мірою із розподілом інформації. Засадовими стосовно неї стали принципи організації телеграфних та телефонних мереж, а також мережі залізниць та автомобільних шляхів. Ключовим принципом цієї моделі став принцип справедливого розподілу, нейтральний щодо змісту поширюваної інформації.
Всі три наведені моделі політики створюють певні потенційні можливості й водночас упроваджують обмеження, що впливають на життєздатність системи політичної комунікації.
Наявність цих можливостей та обмежень усвідомлювала ООН, коли вона створювала Комісію МакБрайда із завданням "проведення досліджень всіх комунікаційних проблем у сучасному суспільстві" (McBrіde, Abel et al., 1980, 42). У розпал "холодної війни" між Сходом (Радянським Союзом) та Заходом (під проводом США) нації "третього світу", наприклад, латиноамериканські країни, що розвиваються, висловлювали стурбованість домінуванням у міжнародному масштабі потоків інформації із західних країн, поширюваних транснаціональними агенціями новин. Крім того, вони були занепокоєні тим, що, на їх погляд, західне радіо створює негативний образ країн "третього світу". Поставали також питання про те, яким чином принцип вільного поширення ідей та інформації (ключовий компонент Загальної декларації з прав людини 1948 року) узгоджують з принципом державного суверенітету. Комісія МакБрайда мала здійснити аналіз по чотирьох головних напрямках: 1) окреслити наявні проблеми у сфері комунікацій та обміну інформацією; 2) звернути особливу увагу на проблеми, пов'язані з підтримкою вільних і збалансованих потоків інформації у світі; 3) визначити необхідні заходи для встановлення у світі "нового інформаційного порядку" 4) визначити роль комунікацій стосовно забезпечення поінформованості населення і формування громадської думки щодо світових проблем (McBrіde, Abel et al., 1980, 41).
Висловлюючи занепокоєння станом додержання демократичних принципів в процесі обговорення фундаментальних проблем, заключний звіт, опублікований у 1980 році, серед інших вміщував рекомендації щодо формування засад міжнародної політики, спрямованої на забезпечення демократичної ролі ЗМІ і захисту їх від тиску як з боку уряду, так і з боку економічних структур. У звіті під назвою "Багато поглядів - один світ" (Many Voіces, One World) показано, що для того, щоб громадяни могли ухвалювати свідомі політичні рішення, потрібен широкий спектр інформації і думок з тих чи тих питань. Таким чином, "ключовим критерієм свободи інформації є різноманітність її джерел у поєднанні з вільним доступом до цих джерел" (McBrіde, Abel et al., 1980, 22). МакБрайд пішов навіть далі, наголошуючи, що самої по собі диверсифікації власності замало, потрібна радше диверсифікація джерел інформації та поглядів. Важливим моментом є те, що для реалізації цих положень передбачали впровадження певних різновидів регулювання монополізму і концентрації власності, певною мірою виправдання високих стартових витрат для випуску інформаційної продукції і, можливо, навіть підтримку неприбуткових і громадських комунікаційних структур. На жаль, рекомендації Комісії не було впроваджено у життя. Натомість їх було визнано надто загальними і слабкими, щоб привести до реальних змін у політиці (Mattelart, 1994, 181-182).
Реакція на звіт Комісії МакБрайда з боку найрозвиненіших економічно країн, зокрема, США, була вельми песимістичною. На противагу політиці регулятивних обмежень приватної індустрії комунікацій було запропоновано доктрину вільного розповсюдження інформації. Принцип "вільного розповсюдження інформації", що набрав сили у США після другої світової війни, грунтується на філософській тезі, що "непоінформована цивілізація не може бути вільною" (Schіller, 1979, 346). Проте впровадження доктрини "вільного розповсюдження" зумовлювалося радше логікою вільного ринку, ніж піклуванням про демократичні принципи, і спричинило тенденцію до змін у напрямку дерегуляції.
У 80-х роках дерегулятивний підхід дістав новий імпульс у зв'язку з упровадженням правоконсервативної політики урядами Рональда Рейгана у Сполучених Штатах та Маргарет Тетчер у Великобританії. Його підхопили у багатьох інших ліберально-демократичних країнах. Слово "дерегуляція" стало певною мірою гаслом у світі комунікаційної політики. Цей термін означає ринковий підхід на принципах "laіssez faіre" (невтручання) і передбачає приватизацію державних засобів масової інформації та визнання ринкових сил єдиним регулятивним чинником. Поширенню дерегулятивних тенденцій в усьому світі сприяла політика глобальної реструктуризації, що її провадили міжнародні організації, зокрема Світовий банк та Міжнародний валютний фонд (Hall, 1997). Ці впливові інституції ініціювали численні програми ринкових реформ, спрямовані на підштовхування слабких постколоніальних економік країн, що розвиваються, у напрямку ринкових рішень і приватної власності. Цим змінам сприяла "масова приватизація" економіки країн колишнього Радянського Союзу і східного блоку, що її розпочали 1989 року як результат політичної та економічної лібералізації. На думку Стюарта Гола (Hall, 1997), процес економічної глобалізації підриває відносну автономію нації-держави, її здатність провадити власну національно зорієнтовану політику і спричиняє тиск у напрямку інтернаціоналізації інформаційної політики.
Завантажити реферат