ЗМІСТ
Вступ.
Розділ 1. Співпраця Франка у журналі "Друг".
Розділ 2. Нові видання Франка та Павлика: "Громадський друг",
"Дзвін", "Молот".
Розділ 3. "Дрібна бібліотека": Франко знайомить Галичину з
Європою.
Розділ 4. Франко - редактор журналу "Світ".
Розділ 5. Франко і видання русько-української радикальної
партії.
Розділ 6. Видання Франком журналу "Житє і слово". "Літературно-
науковий вісник" та участь у ньому Франка.
Висновки
Список використаної літератури.
ВСТУП
"Франко дійсно відчував потреби хвилі, жив все "теперішнім" життям, знав його люки, все затикав їх, цементував те, що розсипалося, давав людям щоденний корм. Одним словом - творчість його виростала з життя і була для життя. Се становить її вартість, її цінність і капітал, се дає їй її широту та інтенсивнісь. " - таку оцінку дав найбільшому і неоціненому генієві України ще за його життя молодий публіцист Микола Євшан.
Іванові Яковичу Франкові належить, либонь, найпочесніше право представляти Україну в "галереї найвищих інтелектуальних досягнень" народів світу. Віддаючи престол національного генія України "поету з ласки Божої" Тарасові Шевченку, він, без сумніву, не був ніким з українських вчених та митців перевершений у своїй титанічній працездатності, у різнобічності таланту та розмаїтті обдарувань, у ролі, яку зіграв у становленні української нації. Розпадаючись на дві практично незалежні "підособистості" - Франка-суспільного діяча та Франка - поета, митця - він водночас поєднував у собі іпостасі поета, прозаїка, драматурга, фольклориста, етнографа, культуролога, мовознавця, перекладача, репортера, редактора . а також політика, агітатора, революціонера. Можливо, саме цій різноманітності сфер, в яких проявлявся талант Франка, він зобов'язаний несерйозним, часто ворожим ставленням з боку сучасників, як політичних противників, так і нейтральних, не залучених до суспільно-політичної конфронтації кіл Галичини. В усякому разі, феномен Івана Франка - універсальної особистості, генія, людини нового часу, що набагато перегнала свою добу, вченого і митця європейського рівня, яких мало в історії української культури - не отримав належного вивчення та оцінки ані за польської, ані за радянської влади. Поляки не розголошували досягнення української інтелігенції та її батька, радянська ідеологія зробила з Франка ляльку, виставивши на загальний позір тільки одну з сотень його граней - Франка-революціонера. Тим часом як саме цим внутрішнім протистоянням, постійним конфліктом між різними полюсами особистості Франко найбільш цікавий, саме ця вічна напруга спонукала його до важкої праці. Франко заслуговує на вивчення, дослідження саме як суперечлива, неоднозначна постать.
У цій роботі ми торкатимемося насамперед Франка в комплексі його редакторської та журналістської діяльності. Мета роботи - дослідити погляди Франка на процес, перспективи, ідеали формування української інтелігенції. Тема доволі актуальна як для кінця ХІХ-початку ХХ століття, коли в контексті широкомасштабного національного піднесення в обох частинах України постало питання провідної верстви, інтелігенції, якої українська нація або не створила, або поступилася нею на користь народів-гнобителів (російського, польського, німецького), так і для наших часів, коли в молодій Україні, що здобула свою незалежність, стає очевидним дефіцит саме національної інтелігенції. Для Івана Франка, що не тільки бажав кращої долі своїй країні та бачив, будучи широко освіченою людиною, гідні наслідування взірці серед європейських держав, а й об'єктивно оцінював величезні перешкоди як суспільно-політичного, так і культурного й психологічного характеру, що стоять на шляху України до самостійності, питання інтелігенції було першочерговим.
Перш ніж переходити власне до Івана Франка, необхідно роз'яснити термін "інтелігенція". Згідно з "Радянським Енциклопедичним словником" (1984), "інтелігенція (від латинського intelligens - розумний, мислячий) - суспільна верства людей, що професійно займається розумовою, переважно складною творчою працею, розвитком та розповсюдженням культури." "Інтелігенція неоднорідна, - читаємо далі, - за своїм складом і належить до різних суспільних класів, інтереси яких вона осмислює, обслуговую та виражає. Передумовою виникнення інтелігенції був розподіл праці на розумовий та фізичний."
Галичина в середині ХІХ століття не мала сформованої, впливової національної інтелігенції, що могла б обороняти інтереси українського етносу, творити українську національну культуру, берегти її набутки та адаптувати до української ментальності культурні досягнення сучасності. Феноменові галицького "тирольства" (за назвою іншого етносу - тирольців, чия відданість австрійському, а згодом австро-угорському урядові стала притчею) присвячено багато досліджень. Ми ще неодноразово повернемося до цієї проблеми, позаяк саме вірність галичан (як селянської бідноти, так і національної інтелігенції, духовенства) Габсбургам була однією з величезних перепон на шляху до великої і примарної мети, що їх не зміг здолати Іван Франко. Наразі ж констатуємо факт, що внутрішньоетнічної напруги, пожвавлення, що могло б спровокувати змагання галицьких українців за їхні національні права з подальшим культурним піднесенням, не відбувалося в Галичині аж до "Весни народів" 1848 року. Гуманний (в порівнянні з наявним в Російській імперії) інститут кріпацтва, практична відсутність національної дискримінації вигідно відрізняли багатонаціональну Австро-Угорську імперію від інших імперій Європи. Низький культурний рівень галичан зумовлював політичну пасивність. Ситуація дещо змінилася у 1848 році, але прогрес у 1850-70-х рр (до приходу Франка у політичне та культурне життя Галичини) передусім стосувався розповсюдження серед простого люду москвофільських настроїв. Осередком москвофільства була греко-католицька церква, якій також судилося у XVII-XIX століттях бути колискою української культури в Галичині. Представники греко-католицького духовенства, єдина серед галицького українського люду тотально освічена верства, мали необмежений моральний вплив на простий народ. Таємно спонсоровані (морально і матеріально) царською Росією, вони покладали великі надії на "визвольні місії" Росії у Закавказзі та на Балканах, втовкмачуючи своїм парафіянам віру у скорий прихід "білого царя" для визволення руського люду і возз'єднання з могутньою імперією. Москвофільство було провідною ідеологією в Галичині аж до початку ХХ століття, воно глибоко вросло в свідомість декількох поколінь, і це треба визнати, хоч як привабливо поряд з москвофільськими виглядали набагато прогресивніші народовська та радикальна течії.
Завантажити реферат