Останні два десятиліття свого життя Франко, що мав давно підірване здоров'я, віддавав всього себе без залишку титанічній праці в галузях літератури, етнографії, мовознавства, просвітництва. Ударом, що був "початком кінця", знаменував смеркання життєвих сил Франка, була його поразка на виборах до австрійського сейму. Навіть підтримка і агітація газети "Громадський голос" не забезпечили Франкові необхідної підтримки селян. Радянська критика, формуючи потрібний їй образ "мученика-революціонера", наголошувала на масових правопорушеннях та ув'язненнях селян під час виборів у окрузі, де висувався Франко. Мовляв, австрійсько-польська буржуазія усувала від участі в виборах демократичних кандидатів. Насправді серед депутатів від різних галицьких округів опинилося немало селян (один з них, Новаківський, був близьким другом Франка), а справжньою причиною поразки Франка була недостатня його популярність саме як політика. У Франкові цінували насамперед поета, творця "З вершин і низин", "Зів'ялого листя" тощо. Насичена соціальним підтекстом проза Франка не знаходила відповідної аудиторії серед селян, а найпопулярнішими, либонь, в народі були його твори для дітей . Усе це вказує на незадовільний результат кар'єри Франка як суспільного діяча, і цей результат, що був для нього очевидний, не міг його не засмучувати. Змушений багато в чому підлаштовуватися під політичні погляди членів "НТШ", щоб втримати роботу (необхідну йому насамперед як джерело прибутку), Франко присвятив себе літературній роботі. Франко-вчений, літератор, просвітник очевидно переміг Франка-революціонера, надто марксиста. У 1870-х Франко ні за що не дозволив би собі працювати в виданні на кшталт "Літературно-наукового вісника". З одного боку, це вказує на безрезультатність революційної боротьби в Галичині та невіру самого Франка у можливість її успіху; з іншого ж, віддавшися справжній праці на користь народу, несучи йому знання і модерну науку, Франко найбільше реалізувався як геніальний митець і універсальний вчений.
Звичайно, за рівнем впливу на інтелігенцію "ЛНВ" не був настільки революційним, яким колись, в 1875-76 роках, був для галицького студентства оновлений "Друг". В Галичині сформувалася повноцінна система національної преси, одна двох колись рівних партій - народовська - перемогла, залишивши москвофілам проповіді в сільських парафіях. Науково-технічний прогрес, прихід нової літератури (в тому числі і модернізму, що він не був прийнятий Франком, переконаним позитивізмом) та революційні настрої в усіх великих імперіях Європи, насамперед Німеччині та Росії, відсували на задній план ідеалістичні уявлення Франка. Водночас і специфіка видання, орієнтація його на інтелігенцію і насамперед на вчених, його "академічність", що робила "ЛНВ" подібним чимось до "Киевской старины", не давала його впливові розповсюдитися на широкі маси. Ще вужчим в плані цільової аудиторії було друге видання, яким Франко займався під час редаґування "Літературно-наукового вісника" - "Записки Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка".
Серед публікацій "ЛНВ" переважали літературні твори. Серед авторів були як доволі прогресивні - Леся Українка, Коцюбинський, Олександр Олесь, Стефаник - так і поміркованіші Грінченко, Кобилянська, Руданський, Марко Черемшина.
У 1903 році Франко тимчасово переймає повний контроль за редакцією "ЛНВ". Так сталося, що Грушевський відбув для співпраці у східноукраїнській групі депутатів до Росії, а Гнатюк занедужав. Якраз недавно було запроваджено нову рубрику - "Дискусії", що її вели Франко та Гнатюк. Відчувши кермо "ЛНВ" у своїх руках, Франко намагається кардинально змінити його концепцію, перейти від суто літературно-естетичної тематики до проблем соціальних і політичних. Тимчасово у "ЛНВ" реалізується все, що Франко приносив у всі свої попередні видання, і перетворення його подібне до колишньої перебудови "Житя і слова": з'являються нові рубрики, Франко публікує ряд статей на соціалістичну тематику, але не агітаційно-роз'яснювального характеру, як це було у попередніх виданнях, а таких, що розповідали про революційний рух в Росії та інших країнах Європи. В планах Франка було повне реформування "ЛНВ".
Здійсненню Франкових задумів завадив насамперед його конкурент Грушевський. Він одразу виступив проти соціалістичного "ухилу" "ЛНВ", і, не заперечивши зсув редакційної політики видання у публіцистичний бік, висунув вимоги щодо висвітлення в журналі виключно українських тем. Для Франка, що був інтернаціоналістом (в початковому значенні цього слова) і орієнтувався на європейські країни, що мали більш розвинену суспільну та політичну систему, це було великим ударом. Одначе наполягти на своєму йому не вдалося: Грушевський мав величезний вплив у "НТШ",і Франка було усунено з посади відповідального редактора. Редакційю "Літературно-наукового вісника" знову почав контролювати Грушевський, сфера політичних інтересів та далекосяжних планів якого давно перемістилася до Великої України. В 1906 році "Літературно-науковий вісник" було перенесено до Києва, де його чекала щедра допомога меценатів та увага з боку східноукраїнської громадськості, що зазнала набагато більшого, ніж у Галичині, національного піднесення. Наслідки революції в Росії 1905-06 років давали виданню на кшталт "ЛНВ" простір та свободу діяльності.
Франко не змирився з перенесенням видання "ЛНВ" до Києва, протягом всього першого року видання закидав Грушевського і редакцію журналу в'їдливими та обуреними листами. За останнє десятиліття свого життя Іванові Франкові так і не вдалося заснувати власного видання, здійснити ще одну спробу втілення своїх журналістських та редакторських здібностей у життя. У 1911 році він пристає на пропозицію ліберального видання "Союз", щоправда, у редакції йому відводилася далеко не ключова роль. Одначе далі декількох публікацій справа не зайшла. Народовці не довіряли Франкові, звинувачуючи його насамперед у симпатіях до Росії та пропаганді російської культури.
У 1914-1916 роках, доживаючи останні свої роки, прикутий до ліжка, Франко переосмислив (що видно зі спогадів його найближчих друзів, а також листування) багато положень своєї політичної та суспільної позиції. Зокрема, одним з найсильніших розчарувань була діяльність окупаційних військ Російської імперії під час нетривалого захоплення Галичини. Окупанти завдали нищівного удару греко-католицькій церкві та ліберально-націоналістичній пресі, але разом з тим і всій українській культурі.
До здійснення однієї з найзаповітніших своїх мрій - встановлення в Галичині та цілій Україні соціалістичного ладу - Франко не дожив близько двох років.
ВИСНОВКИ
Про свою редакторську та журналістську діяльність Франко говорив як про тяжкий щоденний хліб, "найми", "панщину". "Мене так використовують, що вже і жити не хочеться. Я змушений вести коректу чужих праць, справляти переклади на німецьку мову таких перекладачів, що й до белетристики не годяться, не то наукових діл. Я мушу слухатися, бо моє існування загрожене. З тої праці я осліп і оглух. " І справді, все життя, всі сили віддав Франко, аби постачати народові духовні цінності. В жахливих умовах цькування, переслідування, арештів, обтяжений матеріальними нестатками, без поляки й винагороди, крутячись, за його власними словами, "як зерно під жорновим каменем" і не маючи часу для відпочинку та відновлення свого слабкого здоров'я, Іван Франко - видавець і редактор - торував новий шлях українській модерній журналістиці, літературі та освіті.
Завантажити реферат