Природа й структура комунікативного процесу

Аудіовізуальний етап комунікації посилив процеси масового ко­му­нікування. З переходом на етап електронномедійний масова ко­му­нікація зазнала процесу глобалізації, що стає причиною виник­нення віртуальної комунікації ¾ такого спіл­ку­вання, коли процеси пе­редачі й отримання інформації переплі­таються в часі й просторі, а комунікант у той же час виступає у ролі комуніката.

2. Структура, характер, система комунікативного процесу так чи інакше витворюються на основі форми участі комуніканта у процесі спілкування та форми взаємодії з предметом спілкування. Форми комунікативного процесу відрізняються насамперед одно- чи багатовекторністю процесу спілкування і здатністю перерозпо­діляти роль комуніканта в середовищі комунікаторів.

Необхідно виділяти одновекторну комунікацію. Вона має пере­важно побутовий сугестивний (лат. sug­gestio, від suggero навчаю, на­віюю) характер, хоч цілком природ­но використовується і в про­фе­сійній, виробничій, науковій сферах, а також має постійні ролі комуніканта та комуніката і монологічну форму мовлення.

Рис. 3.

Багатовекторна комуні­кація. Вона характеризується постійною зміною ролі комуніканта і комуніката та має діалогічну форму мов­лення.

Рис. 4.

Одновекторна чи багатовекторна комунікація має ще й інші назви — монологу та діалогу.

Монолог є одновекторним типом спілкування, що не вимагає комунікативної ре­ак­ції комуніката. Як форма мовлення, монолог являє собою най­більш розлоге й логі­ч­но організоване повідомлення під час спіл­ку­вання. У лінгвістичній науці виділяють монолог внутрішній, агі­та­ційний (сугестивний), драматичний, ліричний, розповідний.

З погляду комунікації монолог є цікавим з тієї причини, що у ньо­му, як у мовній формі, криється одновекторне спілкування, яке ха­рак­теризується природною спрямованістю процесу комунікації від ко­му­ні­кан­та до комуніката. Найчастіше такого типу спілкування дотримуються в ЗМК, коли комунікація являє собою процес спіл­кування з масою або публікою, хоч і на персональному рівні подіб­на од­но­спрямованість процесу цілком можлива. Недоліком моноло­гіч­ного спілкування є те, що результативність процесу комунікації без­посередньо не береться до уваги і стає незрозумілим, успішно чи неуспішно завершилося спілкування. Реакція комуніката при цьому може відстежуватися спеціальними соціологічними службами; ре­зуль­тати такого обстеження можуть свідчити про успіх чи неуспіх процесу комунікації.

Ще один, багатовекторний тип комунікативного процесу — це діалог, що є роз­мовою між двома або кількома особами. Особ­ли­ві­стю діалогічного спілкування є зміна ролей комуніканта й комуні­ката. Ініціатива у спілкуванні переходить від одного до іншого. Комунікант стає ко­му­нікатом і навпаки. Завдяки новітнім техноло­гі­ям ця багатовек­тор­ність робить масове спілкування багатогран­ним і повноцінним, ос­кільки створюються умови для ефективного обміну інформацій­ни­ми продуктами, більш повно реалізуються ін­те­реси маси, задоволь­няються індивідуальні потреби, своєчасно уточнюються по­зи­ції її представ­ни­­ків.

3. На основі типів комунікації та інших ха­рактеристик комунікативного процесу ви­ді­ляють різні види комунікації. Так, Г. Г. По­чепцов пропо­нує розрізняти комуніка­цію за кількістю співрозмовників: внут­­­рі­ш­­ня ко­мунікація (розмова з самим собою), між­людська (дві осо­би), комунікація в ма­лих групах (3—5 осіб), публічна (20—30 і біль­ше осіб), організаційна (100 і більше) та масова (1000 і більше) [По­чепцов Г. Г., 1999, 8—9]. Такий поділ цілком допустимий, якщо є аргумент, який можна використати для пояснення того, чому малою групою необхідно вважати 3—5 осіб, а не 3—7 або чому організацією треба вважати 100 і більше осіб, а не 80—100.

В основі видів комунікації лежить не так кількісний показник, як які­сний, що засвід­чує причини особливої організації процесу спіл­ку­вання. По-перше, думання, озвучен­ня думок не є видом комуні­ка­ції, це особ­ливий вид психічної активності людини. По-друге, спіл­кування “сам з собою” та­кож є особливим видом психічної ак­тив­но­сті, що межує з клініч­ними станами особистості і не є in natu­­­ra ви­­­дом спілкування.

Таблиця 1.