Характерні риси та особливості розвитку культури Київської Русі

У Київській державі сформувалася і досягла високого рівня її своєрідна і неповторна культура. Побудована на традиціях землеробської культури східних слов'ян, вона увібрала в себе кращі досягнення Заходу і Сходу.

За часів Володимира започатковують освіту, відкривають періпі школи. Літопис про це сповіщає так: «Послав і почав брати у визначних людей дітей і давати їх на книжну науку, а матері цих дітей плакали за ними, бо ще не утвердилися у вірі, плакали, як за мерцями». Князь Ярослав запроваджує обов'яз­кове навчання для молоді вищих станів, готуючи її для май­бутньої ДІЯЛЬНОСТІ.

Шкільну справу у свої руки взяла церква, що надало освіті певної однобічності. Навчали за допомогою богословської літе­ратури, передусім Псалтиря.

Не цуралися знань і князі. Так, Ярослав Мудрий заснував першу бібліотеку при Софії, Володимир Мономах написав лі­тературні повчальні твори, уславився як філософ волинський князь Володимир Василькович. Писемність поширювалась і се­ред простого люду. Це підтверджують знайдені в Новгороді «бе­рестяні грамоти» і велика кількість написів, які робили на своїх виробах ремісники. Математичні знання зводилися до чисто практичних — чотири дії, дроби, обчислювання відсотку.

Популярністю користувалися різного роду переклади з ла­тині і грецької мови. Це були візантійські хроніки, історія Олександра Македонського та ін. Спочатку оригінальні літе­ратурні твори являли собою переробку перекладацьких мотивів. Згодом вводяться місцеві сюжети — «Моління Данила Заточ-ника» (збірка життєвих і політичних порад новгородському князю Ярославу), славнозвісне «Слово про закон і благодать» київського митрополита Їларіона (середина XI ст.). Вершиною літературної творчості було «Слово о полку Ігоревім» (кінець XII ст.), в якому широко представлено народну символіку, міфологію та звичаї, на основі котрих формулювалися основні моральні вимоги до захисників Русі, заклики до об'єднання роздроблених князівств у спільну боротьбу проти зовнішніх во­рогів, утверджувалися лицарські чесноти творців держави.

У монастирях ченці вели літописи. Найвідомішим серед них є «Повість временних літ», започаткована (близько 1039 р.) ченцем Києво-Печерського монастиря; продовжував літопис Никон, а впорядкував у 1112 р. Нестор.

Народ відтворював Історичні події у казках, билинах, піснях.

Великого поширення набули медичні знання, які почи-"акіть витісняти знахарство і ворожбитство. Згідно з літописом У Києво- Печорському монастирі в другій половині XI ст. перебували відомі лікарі — Дем'ян, Пресвітер та Агопіт Лічець. Поширюються й знання з географії. Найбільшу популярність мала праця чернігівця «Ходіння Даниїла», в якій автор описав землі, що бачив під час подорожі до Палестини (кінець XI— початок XII ст.).

Значного розвитку в Київській державі набула архітектура. Перебуваючи під впливом Візантії, Малої Азії І Балкан, давньо­руські архітектори виробили так званий візантійський стиль, відповідно до якого побудовано храм св. Софії в Києві, а також храми в Полоцьку, Чернігові, ВишгородІ, у київських монас­тирях — Видубецькому і Києво-Печерському. Про могутність оборонних споруд свідчать залишки Золотих воріт у Києві і замкового будівництва в Галичині.

Високого рівня досягає малярство. Про цс свідчать як ве­ликомасштабні високохудожні розписи церков, так і мініатюри в рукописах. Далеко за межами своєї батьківщини були відомі київські ювеліри, Іконописці, зброярі. Багато з ювелірних прийомів (чернь, фініфть, зернь) залишалися секретом київ­ських майстрів.

43. Суспільно-політичний і національний рух в Україні наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Виникнення українських політичних партій.

Українці, як і інші слов'янські народи, під впливом рево­люційних подій в Західній Європі в процесі свого національ­ного відродження подолали три головні етапи. На початково­му етапі невелика група людей, яких називали інтелігенцією, збирала Історичні документи, фольклор, предмети старовини, прагнучи зберегти самобутність українського народу. Другий, або культурницький, етап був періодом несподіваного «відрод­ження» місцевої мови, її дедалі ширшого використання в літе­ратурі й освіті. Третій, або політичний, етап характеризується зростанням національних організацій і висуненням національ­не орієнтованих вимог, в яких виявляється прагнення до са­мостійності, чи то повної, чи то автономної.

Після розгрому першої підпільної організації з українським спрямуванням — Кирило -Мефодіївського братства в Україні протягом десяти років не вдавалося створити нових національ­но-демократичних організацій. Звільнені із заслання М. Косто­маров, В. Білозерський, П. Куліш, а згодом і Т. Шевченко з'їхалися до Петербурга, де згуртували навкого себе своїх од­нодумців письменників, публіцистів і утворили так звану «Гро­маду».

У своїй програмі «Громада» всю увагу звернула на збережен­ня самостійності української національності і літератури, за­хищаючи українські позиції від наступу, що йшов з російської та польської сторін.

З допомогою багатих українців Тарнавського і Ґалаґана в Петербурзі було влаштовано українську друкарню. У 1861 р. за редакцією Білозерського почав виходити перший у царській Ро­сії український часопис «Основа». Він був засобом спілкування І збудником національної свідомості української інтелігенції, роз­киданій по всій Імперії. У світ вийшли твори Ї. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка, Марка Вовчка та інших українських письменників.

Після скасування кріпацтва і деяких змін у суспільному жит­ті народницька інтелігенція знайшла змогу ширше розгорнути свою працю для народу. Почався рух за створення недільних шкіл дтя неписьменних, було надруковано ряд підручників для початкового навчання, зокрема, «Буквар южноруський» Шев­ченка, «Граматику» Куліша та ін. Учителями були, як правило, студенти і гімназисти старших класів.

Натхненна прикладом киян, українська інтелігенція Пол­тави, Чернігова, Харкова, Одеси також заснувала свої громади, розширюючи мережу недільних шкіл. Були налагоджені зв'язки з київською громадою і спільними зусиллями проводилася просвітницька діяльність. Громадовці розвивають культ козацт­ва, волелюбних запорожців та гайдамаків, що, на їх думку, сим­волізувало прагнення українських мас. У другій половині XIX ст. це романтичне й позбавлене політичного забарвлення поєднання ідеалізму, народництва й поклоніння всьому укра­їнському стало відомим під назвою українофільства.

На початку 1870 р. Антонович із своїми колегами Драгома-новим, Русовим, Зібером, Подолинським таємно заснували Ста-РУ Громаду, яка об'єднала інтелектуальну еліту з високим моральним авторитетом. У своїй діяльності громада утримувалася від політичних виступів. Найбільшу увагу звертала на розвиток науки і письменства.

Активна діяльність українофілів спричинила новий наступ царського уряду проти українського народу. Під загрозою реп­ресій у середовищі українофілів виникли значні розбіжності щодо мети, тактики і навіть природи українознавства. Найгостріше відчули потребу в нових ідеях молодші члени київської громади, серед яких виділявся Драгоманов. Він визначив Ідео­логію київського центру словами: «в культурі — раціоналізм, в політиці — федералізм» в соціальних питаннях — демокра­тизм». Незважаючи на те, що його ідеї не дістали підтримки серед членів Старої Громади, вони закликали багатьох молод­ших представників інтелігенції виходити за межі культур­ницької діяльності, ставити ключові політичні, національні та соціально-економічні проблеми.