Творцем телекомпанії “1+1” був Олександр Роднянський, кінематографіст-документаліст. Студія “1+1” була створена ним восени 1995 року: 3 вересня на першому каналі Національного телебачення відбувся перший ефір; спершу студія спеціалізувалася переважно на кінопоказі. У жовтні 1995 року було укладено контракт з кіностудією Довженка на придбання прав показу по телебаченню 63 фільмів. Цим створено прецедент реальної оцінки, вираженої у конкретному грошовому еквіваленті, тобто “національного надбання”, яким безконтрольно користувалися до того різні телекомпанії України. З тих пір “1+1” безперечно дотримується правил ліцензійної чистоти демонстрованої нею продукції. До вересня 1996 року обсяг мовлення “1+1” сягав майже половини всієї програми УТ-1. Поряд з кінопоказом почалося виробництво власних програм. 11 листопада 1996 року Нацрада з питань телебачення та радіомовлення видала телекомпанії ліцензію на мовлення обсягом 9 годин щодобово по телевізійній мережі другого каналу.
З 1 січня 1997 року “Студія 1+1” переходить з УТ-1 на УТ-2 у якості самостійного мовника. Створена телевізійна служба новин (“ТСН”) , у сітці мовлення з'являється ряд нових авторських програм: “Табу”, “Пісня року”, “Бомба”, “Про спорт”, “Проти ночі” тощо. Імідж телекомпанії пов'язаний з трансляцією найпопулярніших закордонних та вітчизняних телесеріалів та найякіснішої кінопродукції.
Оплата “Інтером” та “1+1” своєї частки мовлення складала 40% прибутків концерну РРТ, що почасти утримувало його від розорення.
Тим часом по всій країні сформувалися регіональні системи телебачення, що також засновувалися на конкуренції декількох або багатьох телекомпаній, що, як правило, далеко випереджували державні ТК. Найбільша кількість об'єктів телебачення і радіомовлення розташована в Києві (120), Одеській (76), Донецькій (59) областях, 10 областей мають від 20 до 50 об'єктів телерадіомовлення. Програми комерційних телерадіокомпаній сумарно за обсягами мовлення у кілька разів перевищували обсяги мовлення державного телебачення і радіо.
Практично неконтрольованою через відсутність нормативної бази виявилася наприкінці 90-х років в Укрїні система кабельного телебачення: характер її діяльності майже підпільний. Згідно з чинним законодавством порядок її діяльності мала визначати Національна рада з питань телебачення і радіомовлення, чого насправді не відбувалося.
Складною була ситуація у телерадіопросторі Криму: кримчанам активно пропонували програми ГРТ, РТР, НТВ, комерційної студії “Чорноморська”, і на одну годину загальнодержавного та місцевого державного телевізійного мовлення припадало майже дві з половиною години зарубіжного. Велося воно державними технічними засобами, значною мірою – за державний рахунок.
Наприкінці 1996 року створено Телевізійну Академію України, членів якої було обрано на Першому Всеукраїнському Конгресі національних виробників телевізійної продукції в Україні. В Конгресі взяло участь більше 85% зареєстрованих телекомпаній. Кожному з 241 представників було запропоновано проголосувати за 17 з 55 відомих в телевізійному світі діячів. Серед членів Академії – Ада Роговцева, Олександр Роднянський, Тетяна Цимбал, Богдан Ступка, Роман Балаян, Богдан Бенюк, Зиновій Кулик. Президентом ТАУ було обрано Олександра Роднянського. Головним завданням ТАУ є проведення Всеукраїнського конкурсу телепрограм “Золота ера”. На перший конкурс було представлено 452 програми у 12 номінаціях.
6. Законодавчі та суспільні процеси у сфері телерадіомовлення в 1998-99 роках.
Основним питанням, яке належало вирішити законодавчій владі України у сфері телерадіомовлення, було питання Національної ради телебачення та радіомовлення. Ані згоди між членами ради, ані її узгодженої унормованої роботи досягти за роки її існування не вдалося.
Тим часом система телерадіопростору України оформилася: на трьох загальнонаціональних каналах працюють три незалежні телеструктури – Національна телекомпанія, “Студія 1+1” та “Інтер”, конкуренція між якими сприяє урізноманітненню програм, позитивно служить інтересам глядачів. До них наближається ICTV (реформоване у 2000 році), спостерігається відчутне творче зростання та поширення майже на всю Україну телекомпанії “СТБ”. Свій мікроклімат у місцевому телеефірі створюють сотні телерадіоорганізацій – від обласних то селищних.
4 лютого у Верховній Раді Голова Нацради В.Петренко виступив із програмою її діяльності, викладеною в три етапи: внутрішнє організаційне становлення, здійснення державної політики ліцензування телерадіомовлення та створення цілісної структури телебачення і радіомовлення України та посилення впливу Нацради на формування якісного програмного наповнення телерадіопростору, контроль за дотриманням ТРК законодавства, сприяння включенню вітчизняних аудіовізуальних ЗМІ до світового інформаційного простору та переходу до європейських стандартів. Перші два етапи Петренко вважав практично пройденими.
Велися дебати з приводу переважання зарубіжного продукту в ефірах українських ТК. Щоденний аналіз програм вітчизняних телекомпаній засвідчує, що значна частка їх ефіру зайнята відеопродуктом зарубіжного виробництва. Лише Національна телевізійна та радіомовна компанії, ряд обласних ДТРК, окремі комерційні ТК (“1+1”, “ТЕТ”, “СТБ” тощо) приділяють увагу виробництву власного телепродукту. Багато ж інших не дотягують до 50-відсоткової планки, і часто за рахунок трансляції концертів, заходів та презентацій. Законом “Про кінематографію” було встановлено квоту демонстрування національних фільмів, що становить не менше 30% національного екранного часу.
Використання телебачення і радіомовлення у виборчих кампаніях – питання, яке чи не найприскіпливіше розглядається законодавством нашої країни. У демократичному суспільстві головним завданням мовлення має бути обслуговування інтересів громадськості, тобто аудиторії. Якщо компанія телемовлення є комерційним підприємством, вона повинна виявляти інтереси споживача, оскільки її завданням є продаж аудиторії рекламодавцям. На жаль, в Україні ці принципи виконуються не завжди, наявна певна політична самоцензура телепрограм.
У цілому до 2005-го року система телемовлення в Україні має забезпечення доведення до кожного жителя країни щонайменше 6 загальнонаціональних програм наземної та супутникової форм розповсюдження, до десяти регіональних телепрограм, від 4 до 10 програм місцевого рівня, трансляцію програм у місцях підвищеної забудови через багатоканальні кабельні та ефірно-кабельні мережі, у сільській місцевості – впровадження програм на базі телекомунікаційних мереж багатофункціонального призначення. Крім того, має розпочатися трансляція з України програми на зарубіжжя через український супутник зв'язку.
7. Підсумок.
Те, що відбувається з українськими ЗМІ нині – це болісний перехід від радянської моделі до принципово іншої, заснованої на відсутності цензури та ринкових відносинах. Такий перехід не міг призвести до глибокої кризи, і перш за все, у телебаченні та радіомовленні.
Кризові явища у ЗМІ – логічний спадок десятиліть радянського безправного і безправового існування преси, ТБ, радіо. Відкриття на початку 90-х років шлюзів для появи недержавних форм ЗМІ було стимулом для створення тисяч комерційних видань, телекомпаній , радіостанцій. Проте кількість нових ЗМІ не завжди переростала в якість і свободу слова.
Завантажити реферат