За таких умов Петроґрад вирішив удатися до переговорів, внаслідок чого було досягнуто певного компромісу. Центральна Рада ІІ Універсалом зобов’язувалася не вирішувати самочинно питання про автономію України до Всеросійських Установчих зборів. Натомість Тимчасовий уряд уконституйовував Генеральний секретаріат вищим органом управління крайовими справами, а також задекларував своє прихильне ставлення до розроблення радою проекту про національно-політичне становище України у тому сенсі, в якому вона сама вважатиме це відповідним до інтересів краю31.
Досягнута угода, однак, викликала в Петроґраді урядову кризу. Зі складу уряду вийшли міністри-кадети, мотивуючи свої дії тим, що термінове створення в Україні місцевої влади, відповідальної перед суспільними організаціями і покликаної функціонувати з невизначеними повноваженнями і на невизначених теренах, є неприпустимим і вищою мірою небезпечним прецедентом.
Втім, невдовзі кадети знову дали згоду ввійти до складу коаліційного уряду. Такому рішенню сприяв передусім той факт, що після липневих подій у Петроґраді політика компромісів, яку провадив О.Керенський щодо України, фактично була відкинута. Так, вироблений Центральною Радою на підставі домовленостей з Тимчасовим урядом «Статут вищого управління України» центральні структури не затвердили. Найбільше, на що спромоглися петроградські урядові кола, — це на схвалення «Тимчасової інструкції», якою значно обмежувалися права України. Показові в цьому документі декілька моментів, що виразно ілюструють новий курс російської влади у провадженні української політики. По-перше, в «Інструкції» констатувалося, що Установчі збори мають вирішити питання не про національно-територіальну автономію України, а лише питання про місцеве врядування. По-друге, Генеральний секретаріат продовжував розглядатися не як крайовий владний орган, а як вищий орган центрального уряду для місцевої адміністрації. Затверджувати його склад мала не Центральна Рада, а Тимчасовий уряд. Сфера компетенції секретаріату щодо обсягу прав була звужена, а чинність його рішень розповсюджувалася лише на п’ять губерній (Київську, Подільську, Полтавську, Волинську і Чернігівську). Крім того, у складі секретарів повинно було бути чотири представники від національних меншин, що перевищувало їхній пропорційний відсоток кількості в Україні. По-третє, за Центральною Радою і Генеральним секретаріатом було закріплене право лише законодавчої ініціативи в справі управління краєм, а затвердження законів залишалося за центральним урядом32.
Прискорене наростання анархійних тенденцій в Росії дедалі більше увиразнювало стратегію української політики Петроґрада. На Державній нараді у Москві (серпень 1917 р.), яка за задумом ініціаторів її скликання мала продемонструвати консолідацію російського суспільства, О.Керенський від імені Тимчасового уряду заявив, що виконає свій обов’язок перед державою і не прийме жодного рішення, яке не відповідало б її інтересам33. Міністр внутрішніх справ Авксентьєв наголосив, що у внутрішньому будівництві покладе в основу ідею державності і боротиметься проти антидержавної розпорошеності всією повнотою влади34.
Враховуючи означені тенденції, Центральна Рада на засіданні 9 серпня 1917 р., базуючись на засадах нічим не обмеженого права на самовизначення націй, ухвалила рішення про якомога скоріше скликання Установчих зборів етнографічної України з тим, щоб саме населення краю вирішило питання про політичний устрій України та її ставлення до Росії35.
Для з’ясування прагнень національних меншин імперії Центральна Рада скликала в Києві перший в історії Росії з’їзд вільних народів (вересень 1917 р.). В одностайно ухвалених резолюціях делеґати висловилися за право кожного народу організовуватися в національно-персональну автономію, обсяг «правування» якої і певні форми внутрішньої організації життя визначатимуться Національними Установчими зборами, скликаними на основі «вселюдного, рівного, безпосереднього, таємного, пропорціонального і без різниці статі голосування»36.
Практичні кроки українського керівництва, спрямовані на скликання Установчих зборів, призвели до нового конфлікту між Києвом і Петроґрадом. Міністерство юстиції Росії надіслало запит прокуророві київської судової палати, в якому дії Центральної Ради кваліфікувалися як сепаратистські. Водночас наголошувалося, що уряд, маючи всю повноту влади, вживе відповідних заходів до збереження честі та гідності Росії. Україна — невід’ємна частина Росії, а Генеральний секретаріат — орган урядової влади в краї і як такий повинен провадити політику центральних властей. Тому було запропоновано терміново призначити розслідування дій Ради і секретаріату і, в разі порушення ними всеросійських законів, притягти до карної відповідальності37. Однак цим намірам не судилося збутися, оскільки імперія невдовзі опинилася у вирі нових соціально-політичних потрясінь.
У жовтні 1917 р. внаслідок перевороту до влади в Росії прийшла ліворадикальна більшовицька партія, політична доктрина якої всі найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої політики підпорядковувала виключно «інтересам» класової боротьби пролетаріату за утвердження нових форм організації державного життя. У контексті реалізації цього стратегічного завдання Україні з огляду на її матеріальні ресурси та геополітичні характеристики відводилася першорядна роль.
Доктринальні установки Петроґрада щодо України були детерміновані до того ж усією історичною спадщиною російської імперії. У цьому сенсі, як слушно зауважував М.Бердяєв, більшовики репрезентували лише третє (після Московського царства та петровської імперії), дещо змодифіковане і трансформоване відповідно до нових реалій, явище російської великодержавності 38.
4. Більшовицька «Декларація прав народів Росії»
Засадничі принципи нової влади в питанні про національності були сформульовані 15 листопада 1917 р. (за новим стилем) в «Декларації прав народів Росії». Документ не порушував унітарної структури імперського державного комплексу і не засвідчував намірів нової влади змінити його в майбутньому. Світоглядно комуністи не сприймали ані «культурно-національної автономії», ані федеративного принципу побудови держави. Останній, з точки зору інтересів «пролетарської революції», взагалі (а в умовах російської дійсності зокрема) вони розглядали як «абсурд» (Ленін), як «донкіхотську потугу повернути назад колесо історії» (Сталін). Щонайбільше йшлося про умовну автономію окремих історичних областей з єдиними нормами конституції для всіх39.
Натомість радянський уряд ґарантував усім національним спільнотам рівність і суверенність, вільний розвиток національних меншин та етнічних груп, скасування будь-яких національних і національно-релігійних привілеїв і обмежень та декларував право народів Росії на вільне самовизначення аж до відокремлення й утворення самостійних держав40.
Концептуально більшовики були проти відокремлення, але, захопивши владу, вони не наважилися відразу зліквідувати гасло, яке наполегливо експлуатували в передреволюційний період задля привернення симпатій національних рухів у боротьбі з царським, а пізніше — Тимчасовим урядом. Крім того, розрахунок був на те, що народи імперії, за винятком хіба автономно зорганізованої Фінляндії й, можливо, Польщі, не виявлять особливого бажання скористатися цим максимальним правом. Принаймні напередодні перевороту В.Ленін аж надто впевнено заявляв: «Якщо українці побачать, що в нас республіка Рад, вони не відокремляться»41.
Завантажити реферат