Але все ж таки треба подивитись правді у вічі, адже в умовах жорсткого ідеологічного протистояння між Сходом і Заходом, гостроти якого практично не знизила навіть «розрядка», годі було сподіватися на повноцінну реалізацію викладених у «гуманітарному кошику» ідей, що й підтвердила, власне, подальша історична практика, але ця Нарада була новим своєрідним зовнішнім поштовхом для активізації правозахисної та "критичної" діяльності найкращих представників інтелігенції Радянського Союзу, яка з часом, незважаючи на перепони, набирала обертів і переходила на нові, більш потужні рівні своєї діяльності.
НАСЛІДКИ І ПІДСУМКИ
Ще в 60-ті роки в Радянському Союзі з’являється нове політичне явище – відкрита критика політики уряду. Людей, які вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав, стали називати дисидентами, а дисидентство, як явище, вийшло на поверхню суспільного життя в роки хрущовської відлиги. А яку ж роль відіграла "наша" Нарада у формуванні цього явища? А саму безпосередню. У період Гельсінського процесу 1975р. дисидентство дістало новий імпульс, оскільки СРСР підписав Гельсінську заяву й офіційно погодився визнати права і свободи трудящих.
У травні 1976р. в Москві було засновано перший Гельсінський комітет, а в листопаді 1976р. в Києві з’явилась Українська Гельсінська група (УГГ), яку очолив Микола Руденко. Група налічувала 37 учасників, серед яких були ув’язнені згодом дисиденти В. Стус, В. Чорновіл, а також ті, хто вижив після сталінських таборів, - Л. Лук’яненко, С. Караванський, О. Попович та ін. УГГ мала контакти з подібними організаціями в інших республіках.
Вони поставили собі за мету легальну боротьбу законними методами за справжню свободу і демократію, за незалежність України, здійснену щляхом використання її конституційного права на вихід з СРСР. Проте, незважаючи на взяті на себе в Гельсінкі забов’язання, радянське керівництво вчинило дисидентам погром. Майже 3/4 членів УГГ були засуджені на строк від 10 до 15 років. Решту – вислано з України (частина з них згодом емігрувала).
Під впливом Гельсінського процесу у 70-ті роки сталися значні зміни в Азії: була утворена Народна республіка Бангладеш; після переможного закінчення війни утворилась Соціалістична републіка В’єтнам, було проголошено Лаоську Народно-Демократичну республіку; в квітні 1978р. встановився республіканський режим в Афганістані; було проголошено Ісламську республіку Іран.
І незважаючи на суперечність і рельєфність подальших дій держав-учасниць наради, її підсумки засвідчили закономірну зацікавленість народів світу у необхіднос- ті роззброєння, розвитку співробітництва. Процес, розпочатий у Гельсінкі, показав реальну можливість досягнення взаємовигідних домовленостей, що йдуть на користь усім народам. Це підтвердили і зустрічі держав-учасниць загальноєвропейської наради у Бєлграді (1977-78рр.), Мадриді (1980-83рр.), Стокгольмі (1984-87рр.), Відні (1976-86рр.)
список використаної літератури
1. Білоусов М.М., Манжола В.А., Гайдуков Л.Ф. "Міжнародні відносини та зовнішня політика (1945-70-ті роки)":Підручник – К.: Либідь, 1999.
2. Салабай В.Ф., Титаренко Я.А. та ін. "Політична історія: ХХ століття": Навчальний посібник – К.: ІСДО, 1995.
3. "Хельсинки – 10 лет спустя: Общеевропейский процесс укрепления безопасности и развития сотрудничества…" / Ред. Э.В. Расшивалова. – М.: Прогресс, 1985.
Завантажити реферат