Становлення державності незалежної України і конституційний процес. Історико-правовий аспект

Отже, Центральна Рада перетворювалася на законо­давчий орган, а Генеральний Секретаріат — на орган цен­тральної виконавчої влади.

Віхою у розвитку конституційного процесу стало прийняття 3 липня 1917 p. II Універсалу Центральної Ради, який можна розглядати як своєрідний договір про порозу­міння між Центральною Радою і Тимчасовим урядом. Згід­но з ним Центральна Рада поповнювалася представниками інших національностей, що проживали в Україні. Крім того, зазначалося, що "прямуючи до автономного ладу на Україні, Центральна Рада в згоді з національними меншос­тями України підготовлятиме проект законів про авто­номний устрій України для внесення на затвердження Учредительного зібрання".

Документами, що мають суттєве значення для харак­теристики тогочасного конституційного процесу в Україні, є також "Основи тимчасового управління на Україні" і "Тимчасова Інструкція Генеральному Секретаріатові Тим­часового Уряду на Україні". У них визначалися основні питання організації структурної побудови та функціону­вання Генерального Секретаріату як найвищого органу уп­равління в Україні.

Розвиток подій у другій половині 1917р. підводив Ук­раїну до проголошення незалежності. Важливим політико-правовим передконституційним кроком на цьому шляху стало прийняття Центральною Радою 20 листопада 1917 р. III Універсалу, який проголошував побудову стосунків із Росією не на автономних, а на федеративних засадах.

IV Універсал проголошував ряд інших важливих поло­жень щодо державного устрою України, у тому числі:

1) якнайшвидше встановлення миру з петроградським уря­дом народних комісарів;

2) встановлення Українськими Установчими Зборами справжньої влади народу;

3) після повернення додому вояків проведення Центральною Радою переобрання місцевих рад та міських дум, щоб всі змогли брати участь у їхній праці;

4) передача трудовому народові землі без викупу;

5) запровадження державно-на­родного контролю над усіма банками;

6) розгортання рішу­чої боротьби проти всіх контрреволюційних сил.

Як бачимо, усі зазначені положення мали демо­кратичне спрямування й у подальшому знайшли відобра­ження у Конституції Української Народної Республіки 1918 p., яка мала підзаголовок "Статут про державний устрій, права і вільності УНР".

Наведене вище свідчить, як поступово, віддаючи перевагу мирним засобам розвитку держави. Центральна Рада намагалася встановити в Україні справді демо­кратичний устрій. Саме це засвідчує Конституція УНР 1918 p., яка, однак, так й не набула чинності, бо у день її прийняття до Києва увійшли німці. Почалася німецька окупація під кольорами українського гетьманату П. Скоро­падського.

За гетьманату особливого зна­чення набула "Грамота до всього українського народу" від 29 квіт­ня 1918 p., яка відновлювала старі порядки, скасовувала усі акти, прийняті Централь­ною Радою, у тому числі й Конституцію, визначала право приватної власності як фундамент культури і цивілізації, проголошувала повну свободу торгу і широкий простір для приватного підприємництва та ініціативи. Того ж дня було прийнято установчий правовий акт під назвою "Закони про тимчасовий державний устрій України", яким врегу­льовувалися питання "про гетьманську владу", "про віру", встановлювалися "права і обов'язки українських козаків і громадян". У спеціальному розділі наголошувалось на особливому правовому статусі цього акта. Йшлося також "про Раду Міністрів і проміністрів", "про фінансову Раду", "про Генеральний Суд". Тобто вказаний документ мав ознаки конституційного акта, бо порушував найпринци­повіші питання організації Української гетьманської дер­жави.

За цим Законом уся повнота державної влади зосеред­жувалася в руках гетьмана: він затверджував закони, які розроблялися у міністерствах і потрапляли до нього через Раду Міністрів; був наділений верховною владою щодо уп­равління державою; призначав голову і членів Ради Мініс­трів; був "Верховним Воєводою Української Армії і Флоту"; мав право помилування засуджених. Силу кон­ституційного закону мав й ухвалений Радою Міністрів та затверджений П. Скоропадським "Тимчасовий закон про верховне управління державою на випадок смерті, тяжкої хвороби і перебування поза межами ясновельможного пана Гетьмана всієї України". За обумовлених обставин верхов­не управління державою переходимо до трьох її верховних правителів, одного з яких заздалегідь визначав сам гетьман, Другого обирав Державний Сенат, а третього — Рада Мі­ністрів.

Характеристика розвитку кон­ституційного процесу в Україні була б неповною без згадки про правові акти, прийняті у Західно-Українській Народній Республіці. Серед них — Статут Української Національної Ради, прийнятий у Львові 18 жовтня 1918 p Прокламація Української Національної Ради від 19 жовтня 1918 p., Відозва Української Національ­ної ради від 1 листопада 1918 p Тимчасовий Основний Закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії, ухвалений Україн­ською Національною Радою 13 листопада 1918 p., Закон про виділ Української Ради від 4 січня 1919 p., а також Уні­версал Директорії Української Народної Республіки від 22 січня 1919 р., в якому, відповідаючи на звернення Української Національної Ради Західно-Української На­родної Республіки, проголошувалася "злука Західно­української Народної Республіки з Наддніпрянською На­родною Республікою в одноцільну, суверенну Народ­ну Республіку". Тим самим, зазначалося в Універсалі, "здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка".

Особливої уваги вартий "Передвступний договір", укладений 1 грудня 1918 р. в м. Фастові між Українською Народною Республікою й Західно-Українською Народною Республікою про майбутню злуку обох українських держав в одну державну одиницю.

У ньому зазначалося, що ЗУНР "заявляє цим непохит­ний намір злитись у найкоротшім часі в одну велику дер­жаву з Українською Народною Республікою". Те ж саме заявляла в цьому акті і УНР, визнаючи за ЗУНР територі­альну автономію, межі якої мала визначити спільна комі­сія. Рішення мало бути ратифіковане відповідними орга­нами обох держав.

Падіння Директорії на початку 1919 p. і створення так званого другого українського радянсько­го уряду засвідчило початок в Україні нового етапу розвитку конституційного процесу.

Більшість норм та положень радянської Конституції України, прийнятої ВУЦВК у березні 1919 p., лише повто­рювали Конституцію Російської Федерації 1918 p., розвивали основи державного устрою, проголошеного на початку січня 1919 р. у Маніфесті Тимчасового робітничо-селянсь­кого уряду України.

За радянських часів у наукових працях, у яких йшлося про Конституцію УСРР 1919 p., як правило, наголошува­лась лише одна її специфіка, а саме: що в ній були широко сформульовані (ст. 2) завдання диктатури пролетаріату на перспективу, особливості її розвитку, зокрема зазначалося, що диктатура пролетаріату не буде існувати завжди, після придушення експлуататорських класів потреба в її існуван­ні відпаде. Особливо часто на це посилалися після прого­лошення на XXII з'їзді КПРС ідеї загальнонародної дер­жави.