Життя і політична діяльність Петра Кононовича Сагайдачного

Не менш важливим є інше питання - яке місце посідав епізод 1618 р. у політичній кар'єрі Петра Сагайдачного і яким було його ставлення до українсько-російських відносин? Попередня і, го­ловним чином, подальша діяльність гетьмана дає можливість відповісти на нього цілком конкретно й однозначно - він не був принциповим противником зближення України з Росією. Уже в січні 1620 р. посли Сагайдачного, очолені отаманом Петром Одинцем, через Путивль вирушили до Москви. 26 лютого вони удостоїлись офіційного прийому думними дяками Іваном Граматиним і Савою Романчуковим. Під час церемонії посли від імені всього Війська Запорозького оголосили, що «они все хотят ему, великому государю, служить головами своими по-прежнему, как оне служили прежним великим российским государем й в их госу-дарских повелениях бьіли, й на недругов их ходили, й крьімские улусьі громили .». Організація посольства у Москву була проду­маною і виваженою політичною акцією П. Сагайдачного. Напрям і зміст переговорів, що мали місце у Посольській палаті Кремля, також не викликають жодного сумніву - йшлося про пропозицію козаків нести службу на користь російського царя. Щоправда, дипломатична місія запорожців не увінчалася успіхом. Посламвидали «легке царське жалування - 300 карбованців грошей», але угоду не було укладено.

Важливою подією для українських земель стало відновлення православної ієрархії, яка припинила своє існування після Берес­тейської церковної унії 1596 р. В цій політичній акції неабияку роль судилося відіграти Петру Сагайдачному. Приязні стосунки між гетьманом і патріархом Феофаном, який виконав цю важливу місію, навряд чи були випадковими. Не виключено, що ще отаман Петро Одинець у лютому 1620 р. за дорученням Сагайдачного зустрічався з патріархом у Москві, де й виклав позицію гетьмана з цього питання. У березні Феофан прибув в Україну. На кордоні його зустрічали запорозькі козаки на чолі з Сагайдачним, котрі, за повідомленням Густинського літопису, «обточиша его стражбою, яки пчельі матицу свою», супроводили до Києва. Тут Феофан спілкувався з представниками місцевого братства, православним духівництвом, побував у знаменитому козацькому Трахтемирівському монастирі. 6 жовтня 1621 р. у братській Богоявленській церкві патріарх висвятив ігумена Михайлівського Золотоверхого мо­настиря Іова Борецького у сан київського митрополита, межигірсько-го ігумена Ісайю Копинського - на перемишльського єпископа, а Мелетія Смотрицького - на полоцького архієпископа. Очевидно, немає необхідності доводити, що ця подія, значення якої вийшло далеко за рамки церковного життя, стала можливою лише завдяки могутній підтримці Війська Запорозького й особисто Петра Сагай­дачного (на той час уже полковника). Дії представників вищого православного духівництва об'єктивно сприяли посиленню визвольного руху в Україні.

Під безпосереднім впливом цих подій помітно активізувалася ідеологічна боротьба на українських землях, яка тепер уже зачі­пала не лише релігійні, а й ширші питання. З-під пера Іова Борець­кого виходить трактат «Протестація і благочестива юстифікація», з'являється полемічний твір «Палінодія» Захарії Копистенського, «Книга про віру» та інші. Автори цих праць, що мали значний суспільний резонанс, прагнули відтворити історично правдиві картини життя українського народу в широкому загальнослов'ян­ському контексті. Віддаючи належне козацтву, письменники-полемісти називали їх «спадкоємцями старої Русі», наголошуючи, що вони «твердістю своєю перевершують римських Сціпіонів і кар­фагенських Ганібалів».

Значення козацтва особливо зросло після нищівної поразки поляків від турків на Цецорських полях у Молдавії (1620), коли Річ Посполита опинилася перед загрозою втрати своєї державної незалежності. Коронне військо зазнало розгрому, багато знатної шляхти, в тому числі гетьмана С. Жолкевського, було вбито, чимало потрапило в полон. За умов, що склалися, польський уряд ухвалив рішення про організацію нового війська. Шляхом певних поступок сейм намагався привернути на свій бік українських козаків, небезпідставно вважаючи їх найбоєздатнішою і най' організованішою військовою силою. Перед загрозою вторгнення в межі України небувале сильної турецької армії козацтво, від­кинувши власні проблеми (суперечності між новим гетьманом Яцьком Неродичем-Бородавкою і Петром Сагайдачним), вирішило підтримати поляків у майбутній війні з турецькими завойовниками. Загальна рада, скликана у червні 1621 р. в урочищі Суха Діброва, прийняла пропозицію сейму й погодилася на спільний похід ко­зацьких і польських військ. Важливо відзначити, що хоч Сагай­дачний на той час уже позбувся гетьманської булави, він продовжував відігравати визначну роль серед козацтва. Це, зок­рема, засвідчує той факт, що саме він очолив посольство, направ­лене радою у Варшаву. Там під час аудієнції у Сигізмунда III Сагайдачний вимагав окремих релігійних посіупок з боку королівського уряду - зокрема узаконення православної ієрархії. Не можна ска­зати, що козацькі вимоги були радикальними. Проте, враховуючи той суспільний розголос, який мали події 1621 р., вони звучали ак­туально й, очевидно, відображали думки та настрої широких верств козацтва, що зібралося на раду в Сухій Діброві.

Петра Сагайдачного не можна звинуватити в малодушності або небажанні брати участь у воєнних діях козаків проти турецької армії. Прямо з Варшави, після прощальної зустрічі з польським ко­ролем, він вирушив у розташування своїх військ поблизу Хотина. А становище тут склалося дуже напружене - адже об'єднаним силам польських і козацьких військ (близько 80 тис. чол.) проти­стояла 162-тисячна турецька армія (за іншими даними, 250-ти­сячна).

З самого початку воєнних дій козаки виявляли чудеса хороб­рості й героїзму. Не можуть не викликати почуття захоплення дії невеликого козацького загону, оточеного турками, позбавленого провіанту й допомоги ззовні, який декілька днів вів боротьбу проти озброєного гарматами ворога. «Оточені з усіх боків козаки усе ж наважилися помірятись силами з противником (бо ж відчай нерідко спонукає до благородної смерті) й встигли пробитися крізь здиво­вані та переполохані турецькі війська; але виснажені голодом і працею, вкриті пороховим пилом, вони склали голови разом із зброєю»,- писав далекий від симпатії до козаків-героїв Яків Со беський.

У серпні 1621 р. мало не загинув сам Петро Сагайдачний. Після наради з командуючим польською армією К. Ходкевичем він вирушив до козацького війська, яке тоді повільно просувалося до Хотина, та по дорозі зіткнувся з великим турецьким загоном. Розпочався бій, який міг закінчитися трагічно для Сагайдачного. З простреленою рукою, втративши багато крові, він чудом відірвався від погоні, сховався у найближчому лісі і лише вночі пробрався у свій табір.

Ми наблизилися до того моменту в житті П. Сагайдачного, який у нього самого викликав докори сумління. Наприкінці серпня 1621 р., після прибуття авторитетного ватажка в розташування козаків, у війську сталася зміна влади: гетьман Бородавка втратив булаву, був заарештований, а згодом (8 вересня) за наказом Са­гайдачного страчений. Останнього обрали гетьманом. Факт скинення і страти Бородавки по-різному оцінювався сучасниками. Зокрема, польські мемуаристи різко негативно ставилися до особи Бородавки, який, очевидно, представляв незаможну частину козац­тва і мав у її середовищі широку популярність. Не випадково ще С. Жолкевський характеризував його як «найменш між ними (ко­заками.- Авт.) доброчесного і найбільш схильного до бунтів, котрий обіцяв козакам іти з ними не тільки на море, але хоч би і в пекло». З усього видно, що й сам Сагайдачний відчував провину за смерть людини, яка чимало зробила для успіху визвольних зма­гань в Україні (Бородавка брав безпосередню участь у відновленні православної ієрархії, очолював повстанський рух тощо). Ось чому, вже будучи на смертному одрі. Сагайдачний дав доручення записати у свій пом’яник Бородавку під іменем «Яків-гетьман». Очевидно, так він хотів висловити своє запізніле каяття у причет­ності до смерті цієї людини.