Галицько-Волинське князівство

У культурному житті Галицько-Волинської землі, як і всюди у той час, велику роль відігравали церковні установи — монастирі, єпископії, парафії. Про існу­вання шкіл на Волині можна зробити висновок з житія іконописця Петра, згодом митрополита, воли-нянина родом. Його, коли досяг семи років „віддали батьки книг учитись". Освічені люди, знавці інозем­них мов працювали в князівських і єпископських

канцеляріях. Вони готували тексти грамот, вели ди­пломатичне листування. Збереглись, зокрема латиномовні грамоти галицько-волинських князів і скріплений печаткою лист ради м. Володимира раді м. Штральзунда (Німеччина) з вимогою повернути володимирським купцям сукно з розбитого корабля. У Галицькій області створена найдавніша східно­слов'янська редакція тексту Нового Заповіту, яка помітно відрізняється від першої редакції, запозиче­ної від південних слов'ян. Ряд давніх пам'яток (Христинопольський апостол XII ст., Бучацьке євангеліє ХІІ-ХІІІ ст. та інші) збереглись у монастирі південноволинського села Городище (поблизу сучас­ного Червонограда), що був в ХІІІ-ХІУ ст. великим культурним центром. В Холмі за Льва Даниловича переписано два Євангелія, в яких типово народні ук­раїнські мовні риси чітко проступають крізь церковнослов'янську основу тексту літургійних книг.

Велика книгописна майстерня була при дворі кня­зя Володимира Васильковича. Він „був книжник і філософ, якого не було у всій землі, і опісля нього не буде". Як розповідає літопис, князь зробив щедрі по­жертви церквам у своїх містах (Володимир, Бересття, Більськ, Кам'янець, Любомль) і єпископським ка­федрам інших князівств — Луцькій, Перемишль­ській, Чернігівській. Серед дарів літописець описує 36 книг. Шкіряна оправа найдорожчих книг оздоб­лювалась золототканими тканинами (оловір), металевими накладками із зображенням в техніці пе-регородчатої емалі (фініптом). Всі ці розкішні оправи виготовлялись місцевими ремісниками. Деякі книги прикрашались чудовими мініатюрами.

Літописання в Галицькій землі з'явилось рано. „Повість про осліплення Василька", яка ввійшла в „Повість временних літ", — винятково таланови­тий твір. Простота і безпосередність викладу вміло поєднується з реалістичними штрихами.

Першу (життєпис Данила Галицького) написано високоосвіченим книжником у Холмі, в основному з метою звеличення політики Данила — спадкоємця і продовжувача справи давніх володарів Києва. Він — „князь добрий, хоробрий і мудрий", його славу можна зрівняти лише зі славою Святослава Ігореви-ча та святого Володимира Великого. На повний голос звучить у літописі патріотичний заклик: „Краще на своїй землі кістками лягти, ніж на чужій славним бути".

Волинська частина літопису починається 1261 роком. В основі вона писалася при дворі воло-димирського князя Володимира Васильковича в останні роки його життя. Можливе місце перебування літописця — містечко Любомль, де любив бу­вати володимирський князь. З приводу смерті князя в текст включено написану іншою особою похвалу Во­лодимирові, значна частина якої — переробка „Слова о законі і благодаті" митрополита київського їларіона. Якщо холмський літописець писав з точки зору вірних князю бояр, то волинський більше враховує опору князівської влади і на „простих людей" — „містичів", селян. Описуючи подвиг одного з воїнів, автор літо­пису підкреслює, що то був „не боярин, ані знатного роду, а простий муж". Відзначено, що Володимир Ва-силькович „світився правдолюбством" також і „щодо простих людей", те саме пов- торено і про Мстисла­ва Даниловича. У мові волинського літописця порівняно багато елементів, які ставали характерни­ми для тодішньої української народно-розмовної мови.

У літописі згадані і частково переказані окремі „слави" — величальні пісні, з якими мають спільність обрядово-величальні колядки, що становлять один з найдавніших пластів української народно-поетичної творчості. Напевне подібні пісні співав славетний перемишльський співець Митуса, покараний за не­покору князю.

Яскравий вияв високого рівня культури — архітектура краю. Будували переважно з дерева, кам'яними спершу були лише храми, рідше князівські палати. Збережений (в реконструкції) володимирсь­кий Успенський собор, будівництво якого було завершене 1160 р., повторює план Успенського собо­ру Києво-Печерської лаври. У містах Галичини — Перемишлі, Звенигороді, Василеві, Галичі започат­ковано білокам'яне будівництво церков. У одному лише Галичі відомо розташування не менше ЗО муро­ваних монументальних споруд, однак лише частина їх вивчена археологами. Спорудження найбільшого в Галичині храму — Успенського собору пов'язують із створенням тут єпископії в 1157 р. Це — яскравий зразок галицької архітектури. Про чудові храми Данила Галицького в Холмі ми знаємо з літопис­ної розповіді. Особливою красою відзначалась церква Івана. Різьба на них настільки вразила літо­писця, що він повідомив ім'я скульптора — „хитреця" Авдія. На головних дверях „був зроблений Спас, а на північних святий Іван, так що всі, хто дивився, ди­вувалися ." За князя Василька і його сина Володимира Васильковича працював видатний

спеціаліст в галузі містобудування „муж хитр" Олек­са, який спорудив низку дерев'яних міських фортифікацій. Яскравим виявом майстерності галицьких будівничих була п'ятиповерхова дерев'яна наскельна фортеця ІХ-ХІУ ст.Тустань поблизу села Уріч у Карпатах.

Місцевий іконопис розвивався в Галицьке-Во­линській землі під впливом київського. З робіт художників високого професійного рівня збереглась ікона богоматері-Одигітрії кінця ХІІІ-ХІУ ст. з Покровської церкви м. Луцька (нині у Київському державному музеї українського мистецтва). Галиць­ке образотворче мистецтво гідно представляє відома ікона святого Юрія-змієборця на чорному коні (зберігається у Львівському державному музеї ук­раїнського мистецтва). Ряд українських ікон залишаються в руслі художніх традицій Галицько-Во-линської землі, їм, попри індивідуальні манери окремих майстрів, властиві лаконізм і цілісність ком­позиції, стриманість колориту і одночасно вміння користуватись контрастами барв, емоційна наси­ченість образу-символа. Ці особливості, органічно зливаючись в ході подальшого розвитку з новими рисами, стали в майбутньому одним з компонентів національної своєрідності українського образотвор­чого мистецтва. Також у багатьох творах народного декоративного мистецтва Західної України (кили­ми, вишивки, писанки) справедливо вбачають використання і дальший розвиток мотивів, які існу­вали ще в середньовіччі.

У культурі галицько-волинської доби ще ви­разніше, ніж раніше, спостерігається оригінальне поєднання слов'янської спадщини і нових рис, зумов­лених зв'язками з Візантією, Західною і Цент­ральною Європою, країнами Сходу. Князівству на­лежить почесне місце в формуванні української культури, в зміцненні її зв'язків з культурами ін­ших народів. Протягом століть у важкі часи пануван­ня іноземних держав українські діячі літератури, мистецтва, освіти звертались до спадщини минулих епох, в тому числі і до доби Галицько-Волинського князівства. Спогад про його колишню велич під­тримував дух визвольної боротьби українців. Державницькі традиції доби Київської Русі і Га­лицько-Волинського князівства мали велике значення для збереження і зміцнення історичної самосвідо­мості українського народу.