Возз'єднання західноукраїнських земель з УРСР

В цьому рефераті мова йде про становище трудящих мас західноукраїнських земель, які перебували під владою чужоземних загарбників, Тх боротьбу за соціальне й національне визво­лення, возз'єднання з Радянською Україною. Аналізується взаємозв'язок між радян­сько-німецьким пактом про ненапад від 23 серпня 1939 р. і визвольним походом Червоної Армії на територію Західної України, Бессарабії та Буковини. Показано початок соціально-економічних перетворень на західноукраїнських землях, йдеться про необгрунтовані репресії й довільні депортації значної частини населення дале­ко за межі України.

У результаті Великого Жовтня, рево­люційної боротьби трудящих усіх народів колишньої Російської імпе­рії вперше в історії була утворена суверенна держава українського народу — Українська Радянська Соціалістична Республіка. Та з допо­могою США й Антанти реакційні кола Румунії загарбали Північну Буковину і придунайські землі, під владою панської Польщі опинилася Західна Україна, а на Закарпатті запанувала чехословацька буржуазія. Отже, частина споконвічних українських земель залишалася за межа­ми УРСР.

На загарбаних територіях, 3/4 населення яких становили українці, був встановлений жорстокий колоніальний режим. Переважна біль­шість українців жила в селах, але понад чверть з них були безземель­ними, майже третина мала мізерні наділи.

Переслідуванням піддавалися українська мова і культура. Біль­шість населення була неписьменною. Закривались українські культурно-освітні заклади, офіційно заборонялося вживати такі слова, як «Укра­їна», «українець». До цього слід додати ще і соціальне та політичне безправ'я, відсутність, по суті, медичної допомоги.

У пошуках кращої долі тисячі й тисячі людей подавалися до країн Північної та Південної Америки, Африки й аж до Австралії. Інші ста­вали на шлях протесту проти існуючих порядків, проти гноблення й несправедливості, на шлях боротьби за своє соціальне й національне визволення, за возз'єднання з Радянською Україною.

Pеволюційно-визвольну боротьбу трудящих західноукраїнського регіону очолювали партійні організації Галичини, Буковини та Закарпаття, насамперед Комуністич­на партія Західної України (КПЗУ), створена в 1919 р. (до 1923 р. нази­валася «Комуністична партія Східної Галичини»). Вона ввійшла до складу Компартії Польщі (КПП), однак її діяльність була нерозривно пов'яза­на з КП(б)У.

У 20—30-х роках боротьба трудящих західноукраїнських земель за своє соціальне і національне визволення, за возз'єднання з Радян­ською Україною значно активізувалася. Одні за одним відбувалися робітничі й селянські страйки, проходили демонстрації, в яких брали участь також інтелігенція, службовці, пенсіонери, представники інших соціальних верств населення. Кульмінацією революційних виступів на Західній Україні були барикадні бої львівського пролетаріату в квітні 1936 р. По свіжих слідах квітневих подій 16 травня у Львові розпочав роботу Антифашистський конгрес діячів культури — літераторів, мит­ців, активних учасників революційного руху із Західної України, Поль­щі, Західної Білорусії.

Pеволюцій­ний рух на західноукраїнських землях мав яскраво виражений інтерна­ціональний характер. Українці, поляки, білоруси, євреї, люди інших національностей спільно виступали проти панівних класів. Доброволь­ці з Галичини, Буковини, Закарпаття, з трудової еміграції із західно­українських земель, які осіли в Канаді, Бразілії, Аргентіні, США, разом з представниками інших народів захищали республіканську Іспанію.

Комуністи Західної України викривали справжні наміри тих, хто виступав проти возз'єднання з Радянською Україною. Особливо не­примиренні позиції у цьому питанні займали ті, хто наприкінці 20-х ро­ків об'єднався в організацію українських націоналістів — ОУН.

Члени КПЗУ широко популяризували досягнення Союзу РСР. Однак вони погоджувалися не з усім тим, що діялося в Радянській Україні, й висловлювали свою точку зору. Так, коли члени ЦК КП(б)У звинуватили О. Я. Шумського в націонал-ухильництві й запропонували відрядити його з України, то керівник Закордонного бюро допомоги КПЗУ К. А. Саврич (Максимович) заявив про незгоду з таким рішен­ням. Його підтримала більшість членів ЦК КПЗУ. Неодноразово в 20—30-х рр. був репресований польськими властями за революційну діяльність один з ватажків комсомолу Західної України А. Д. Фалик. Перебуваючи у в'язниці, він у спеціально написаному документі вис­ловлював протест з приводу незаконних репресій і судових процесів, що відбувалися в СРСР над відомими партійними діячами .

КПЗУ була чи не єдиною з європейських комуністичних партій, яка в ті роки фактично виступила проти культу особи Сталіна й поперед­жала про його можливі наслідки. В 1928 р. група членів Компартії Західної України у листі до редакції однієї з німецьких комуністичних газет відзначала, що сталінська група Кагановича в ЦК та ЦКК КП(б)У «своєю опортуністичною практикою відійшла від ленінської лінії в на­ціональній політиці і проводить таку національну політику, яка загро­жує соціалістичному будівництву на Україні» .

Безперечно, не всі члени КПЗУ дотримувалися такої позиції, що й було одним з факторів, які зумовили розкол у її лавах в 1927— 1928 рр. Він завдав значної шкоди революційно-визвольному рухові на західноукраїнських землях, не міг не позначитися на виникненні зго­дом нової кризи у Компартії Західної України.

На початку 30-х років різко активізували антирадянську діяльність реакційні кола західних держав та українські буржуазно-націоналістич­ні організації. В Польщі посилилися поліцейські репресії проти трудя­щих Західної України, боротьба яких на чолі з КПЗУ розхитувала оку­паційний режим і тим самим підготовляла умови для возз'єднання краю з УРСР та встановлення Радянської влади. Однак при відсутності прав­дивої інформації про події в Радянській Україні Компартія Західної України не змогла дати відсіч усім антикомуністичним акціям, що й призвело до безпідставного звинувачення тодішнього керівництва КПЗУ — М, Заячківського (Косаря), Г. Іваненка (Барабу) та інших—у на­ціоналізмі й зраді. Знову почалися репресії проти чесних комуністів. Одних виключали з партії як ворожих агентів, інших — як примирен­ців. Чимало комуністів самі залишали партійні ряди, а то й кінчали життя самогубством.

Незабаром кризу було ліквідовано. Але в 1938 р. на основі сфаль­сифікованих звинувачень Виконком Комінтерну, який і сам тоді вже зазнавав помітного тиску сталінізму, ухвалив рішення розпустити КПП, у тому числі й її складові частини — Компартію Західної України та Компартію Західної Білорусії. Однак, незважаючи на це помилкове рішення, значна кількість комуністів краю продовжували співробітни­чати у різних громадських організаціях. Особливо активно вони діяли у тих організаціях, які мали антивоєнний, антифашистський характер. Основним завданням революційної боротьби залишалося возз'єднання з Радянською Україною.

Досягнення цієї мети, визвольні походи Червоної Армії на терито­рію Західної України, Бессарабії й Буковини тісно пов'язані із змістом радянсько-німецького пакту про ненапад від 23 серпня 1939 р. При висвітленні цієї проблеми вчителю слід відзначити, що на міжнарод­ній арені в той період переплелися інтереси багатьох країн Європи. Таке становище вимагало від керівництва Радянського Союзу ретель­но зваженої оцінки міжнародного становища.