Українська література 60-их років

План

1. Українська культура довоєного періоду. Посилення партійного контролю над духовим життям суспільства в другій половині 40-х років.

2. Літературне оновлення 60-х р.р. Творчість: Л.Костенко, Павличка, Драга, Стуса, Вінграновського.

3. Утвердження загальнолюдських цінностей у світовій культурі в післявоєнний період.

4. Сучасна зарубіжна культура: Моріан, Солженіцин, Арагон, Селинджер, Фолкнер.

Хроніка літературно-мистецького процессу 60-80-х років засвідчує строкатість і нерівність розвитку української культури, а водночас і її невід‘ємність від загально людської культурної спільності.

Постановою Ради Міністрів УРСР від 50/05/61 р. запроваджено Державну премію ім. Т.Г.Шевченка. Нетривале послаблення режимного тиску в першій половині 60-х р. призвело до загального позитивного зрушення в культурному житті України. Частішають декади і тижні української літератури.

60-ті роки - час виникнення нових продуктивних тенденцій в літературному процесі, піднесення загально-художнього, інтелектуально-філософського рівня в мистецтві, час творчого оновлення, третього цвітіння старших майстрів пера, приходу нової хвилі в поєзії, прозі критиці.

Ліна Костенко.

Дівчинці з провінційної вчительської сім'ї, що на­родилася 19 березня 1930 року в містечку Ржищеві на Київщині, судилося круте духовне сходження. У кінці 40-х років вступила до Київського педагогічного інституту, роз­чарувалася його гнітючо-задушною атмосферою і вбогим інтелектуальним рівнем викладання. З 1953-го вона — вже студентка Московського літературного інституту, який закінчила 1956 р. Дебютувала збіркою поезій «Проміння землі» (1957). Слідом з'явилися «Вітрила» (1958) і «Ман­дрівки серця» (1961). Потім її поетичному слову було ого­лошено заборону. Твори Ліни Костенко не виходили окре­мими виданнями аж до 1977-го, до появи збірки «Над бе­регами вічної ріки». Твори й навіть саме ім'я авторки зникли зі сторінок періодики. Поетеса писала «в шухляду». Це ж тоді були написані й «Берестечко», і «Маруся Чурай», і вірші, що склали книжки «Над берегами вічної ріки» та «Неповторність» (1980).

Творчість Ліни Костенко цього періоду — це афо­ристично точний вислів, рідкісна стилістична прозорість і лірична одухотвореність, абсолютна відсутність віршів «на тему», ура-поезій, без яких годі було й уявити бодай одну збірку.

У ранніх віршах Ліни Костенко владарюють глибокі підтексти, що змушують замислитись над не сказаним без­посередньо, але легко вгадуваним, у них розлито тремтливі тривоги й передчуття молодості, багато несилуваної гри слів, яка динамізує поетичний зміст, робить легко впізна­ваними каркаси її строф.

Дебютувавши трохи раніше за «шістдесятників», вона стала їхньою «предтечею», однією з тих, хто повертав поетичному слову естетичну повноцінність, хто рішуче ламав звичні художні критерії.

Ліна Костенко — рідкісний майстер у володінні сло­вом. Вона на диво органічно творить свій звукопис: «Суху розмову полум'я із листям до ночі сумно слухають сади .», «Лисніють листками ліси .», «Лиш там, де лось лежав, земля була зігріта .», «Божевілля моє, божемилля, бого­мілля моїм сльозам!», «Дуднить земля туга, як тулумбас .», «На пожежах печалі я пам'ять свою обпалю .», «Місто, премісто, прамісто моє!»

Несподіваність і духовна пластика її поетичних образів несе в собі особливу емоційну снагу: «Село сосновий виверне кожух і йде назустріч, як весільна теща .», «Мої думки, як дикі голуби, в полях шукали синього притулку .», «Зима стоїть персидська, як бузок, і жоден птах її не хилитає .», «Я в любові, як в еміграції. Відпусти мене в рідний край .».

Василь Стус

Стус народився 6 січня 1938 р. на Вінниччині в с. Рахнівка Гайсинського району. Дитинство і юність минули на Донбасі. Після закінчення філологічного факультету Донецького (тоді ще Сталінського) педінституту вчителю­вав, відбув армію, працював у газеті. 1959 р. в «Літера­турній газеті» було надруковано добірку його поезій з на­путнім словом Андрія Малишка. 1963 р. вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР в Києві. З'являються перші журнальні публікації віршів, критичні нариси про творчість молодих поетів у журналі «Дніпро», зокрема «На поетичному турнірі» (1964), «Най будем щирі» (1965).

Належав до опозиційне настроєної національне сві­домої молодої інтелігенції, що одверто протиставила себе тоталітарному режимові. 1965 р. Стуса було відраховано з аспірантури за активний протест проти серпневих арештів у середовищі української інтелігенції. Почалися поневі­ряння в пошуках заробітку. У друк не проривалося нічого, хіба що кілька поетичних перекладів. Крім поетичної творчості, багато й інтенсивно працював як критик і літературо­знавець: в його столі — статті про творчість Бертольда Брехта, Генріха Белля, розвідка про поезію Свідзинського — «Зникоме розцвітання особистості», фундаментальна праця про Павла Тичину «Феномен доби», де розкрито трагедію виродження таланту в атмосфері ідеологічного диктату. Залишилися в рукописах також два великі прозові твори — «Поїздка у Счастьєвськ» та «Щоденник Петра Шкоди».

Активно протестував проти реставрації культу особи, затискування свободи думки. 1972 р. Стуса арештовано разом з іншими українськими правозахисниками — І. Світ-личним, Є. Сверстюком, Ігорем та Іриною Калинцями та ін. «Судові процеси 1972—1973 років на Україні — то суди над людською думкою, над самим процесом мислен­ня, суди над гуманізмом, над проявами синівської любові до свого народу», — писав Стус 1975 р. у публіцистич­ному листі «Я обвинувачую». Його засудили до п'яти років таборів і трьох років заслання. Кару відбував у Мордовії, заслання — на Колимі. 1979 р. повернувся до Києва, але через 8 місяців його заарештували вдруге й засудили на 15 років позбавлення волі (10 — таборів, п'ять — заслання).

Другий строк Стус відбував у спецтаборі в Пермській області в нестерпних умовах, де й помер під час голодівки у карцері 3 вересня 1985 р. Поховали його у безіменній могилі на табірному цвинтарі. 19 листопада 1989 р. від­булося перепоховання праху Василя Стуса та його поб­ратимів Ю. Литвина й О. Тихого у Києві на Байковому цвинтарі.

Ім'я Стуса увійшло в нашу історію як важливий чин­ник національного пробудження й самоусвідомлення, стало символом духовної незламності й свободи. На часі глибоке пізнання власне поетичного доробку цього само­бутнього митця, і не лише в українському літературному контексті.

Джером Девид Селінджер

Джером Девид Селінджер народився в 1919 р. у сім'ї торговця копченостями, учився в трьох коледжах, але жодний не закінчив, пройшов курс навчання в Пенсильванській військовій школі. Його батько, Сол Селінджер, мрія, що син успадкує його справу, везе Джерома в Європу, де Сэлинджер-молодший, знайомиється з європейською культурою. Писати Селінджер почав ще у військовій школі, але тільки повернувшись із Європи він вирішує серйозно зайнятися літературою. У 1940 р. у журналі «Сторі» була опублікована перша розповідь Селинджера - «Молоді люди». З цього часу його розповіді охоче публікують багато американських журналів.