Проти транскрипції як масового способу передачі реалій іншомовним звуковим матеріалом часто лунають голоси критиків. Справді, які ассоціації може викликати чуже далекомовне слово, подекуди дуже важке для вимови, часто повністю позбавлене змісту для читача, що не володіє мовою-джерелом? Так, лексема “характерник” (“чаклун”, “чарівник”) з оповідання О.Стороженка “Закоханий чорт”: “Що воно за біс,- подумав дід,- чи не характерник…” можна б приблизно передати англійськими частковими відповідниками a sorcerer, a conjurer, a wizard, an enchanter. Тоді сема “локальність” була б утрачена, але семантика реалії оригіналу, денотативна і частково конотативна, збереглася б. Ф.Лайсвей пішла шляхом транскрипції: “What the devil is he?” thought my grandfather.” Is he not a kharakternick?”, але англомовний читач, без сумніву, не зрозуміє цього транскрибованого слова.
Транскрипція, поруч із запозиченням і чужим синтаксисом, сприяють перенесенню читача в атмосферу чужої мови, а не перекладові з однієї мови на іншу. Інколи, завдяки транскрипції, у читача створюється фальшиве уявлення, нібито йдеться про реалію чужого побуту. Насправді ж тут відіграла визначальну роль безпорадність перекладача, його небажання чи невміння віднайти потрібний (хай і описовий) відповідник. Так, у перекладі рядків із співанки Ю.Федьковича “Флояра”: “Сестри сидять у каганця, Шиття дошивають” – “The sisters finish their sewing By the light of the Kahanets” знаходимо транскрибоване слово Kahanets. Текст був би зрозумілішим, якщо б перекладачка вжила вислови a nightlight, a small lamp. В той же час заголовок вірша – реалію “Флояра” – варто було б транскрибувати, бо , по-перше, це специфічно гуцульський інструмент, а по-друге, ця реалія – наскрізний експресоїд усієї поезії: у флояру тужить Іванів брат за ним; коли раптово голосно флояра замовкає, всі жахаються, передчуваючи якесь нещастя; коли Іван умирає на чужині йому вчувається голос флояри Ф.Ласвей вжила як заголовок гіперонім “The flute”. За характером будови та грі на ній a flute має певну подібність з флоярою, але в такому перекладі зникає уся національно-культурна інформація.
Єдиний різновид реалій, який неминуче треба подавати в національній подобі,- це антропоніми та топоніми, на зразок українських Тарас, Ярема, Калина, Вірко, Черемош, Назар. Так, у газеті “News from Ukraine” у розповіді про перебування американських туристів у Києві читаємо: “A nine-year-old American, Yarema Bachynsky, came to Ukraine as a member of the group”. Тут ідеться про мешканця США, але українця за національністю, на що вказує його ім’я, правильно протранскрибоване. У принципі, правильне наслідівання оригінального звучання назв (Вільнюс, Тбілісі, Lviv) – вияв поваги до народу.
Зовсім інший підхід до смислово значущих власних імен, прізвищ і географічних назв. Смислове ім’я – це своєрідний троп, рівновартний метафорі чи порівнянню і використовуваний у стилістичних намірах для характеристики персонажа або соціального середовища. Воно незамінне там, де є гротеск, гіпербола, певний підтекст. Коли власні імена семантично значущі, втрати при транскрипції бувають надзвичайно великі. Наприклад, перекладаючи повість “Fata Morgana” А.Бернгард перейменував вуличну кличку Олекси Безика – Півтора Лиха: “Коло Графійки сидів Олекса Безик, якого на селі звали Півтора Лиха” – “Next to Hafiyka sat Olexa Bezik whom the villagers called Hard Luck”. Отже, читач може зрозуміти, яке значення мало це прізвисько, а от що може зрозуміти читач з того, як Джон Вір протранскрибував прізвище Прийдеволя при перекладі повісті “Борислав сміється” - Priydevolya . Тут повністю втрачено семантичну значущість прізвища.
Водночас без транскрипції не обійтися. Е.Сепір писав, що жодна мова не спроможна виражати кожну конктну ідею самостійним словом чи кореневим елементом, бо конкретність досвіду безмежна, а ресурси навіть найбагатшої мови – дуже обмежені.
Термін “гіпонімія” впровадив у мовознавство Дж.Лайенз для позначення видо-родових відношень. В.С.Виноградов і А.Федоров застосували цей термін у перекладознавстві, назвавши “гіпонімічним” такий переклад, при якому видове поняття мови-джерела передається родовим мови-сприймача. Отже, гіперонім не відтворює усього обсягу семантики гіпоніма, а лише наближає до неї. Виходячи із семантики відповідних грецьких слів (гіперонім – родове поняття стосовно гіпоніма –видового поняття), є доречним назвати цей вид перекладу гіперонімічним.
Гіперонімічне перейменування – досить поширений вид перекладу реалій, пов’язаний із засадними поняттями лексичних трансформацій, категорізацією денотата, визнанням ізоморфізму частини й цілого, генералізацією. Усе це належить до мовних універсалій. Можливість такого виду трансляційного перейменування, такої деконкретизації зв’язана з наявністю міжмовних гіпонімів, які, в свою чергу, зумовлені гіпонімією як мовною універсалією.
В одномовному плані відношення гіпонімії характеризується так: а є гіпонім в, якщо твердження, що х є а, імпліцитно означає, що х є в, напр.: укр. “свитка” – гіпонім стосовно гіпероніма - укр. “одяг”.Під міжмовною гіпонімією розуміють відношення слів однієї мови, що називають видові поняття, до слів іншої мови, що означають родові поняття.
При гіперонімічному перейменуванні, по суті, відбувається дереалізація реалій, тому що часто конкретне поняття передається лексемою надзвичайно широкої, розпливчатої референції. При такому виду перекладу стилістична роль реалій незначна.
Гіперонімічний переклад передає семантику так званих денотативних реалій з втратою семи “локальність” і окремих семантико-диференційних ознак. Ось як описує М.Коцюбинський головну героїню Маланку в повісті “Fata Morgana”: “Мала, суха, чорна, у чистій сорочці, в старенькій свитці”. У перекладі А.Бернгарда читаємо: ”There was Malanka, small and thin, in a clean blouse and an old coat”. Гіперонімічне перейменування свитка :: a coat не адекватне: a coat – нейтральне позначення, а свитка, крім загального денотативного значення “верхній одяг”, означає “одяг з домотканого грубого сукна”. Щодо конотативної семантики, то слово “свитка” має ще імпліцитне значення “одяг бідної людини”; вміщає воно і локальну сему, що позначає етнічну віднесеність,- “одяг української селянки”. Усі конотативні семи, локальна сема і частина денотативних сем при гіперонімічному перейменуванні не відтворюються.
Одночасно гіперонімічне перейменування має певні позитивні риси. Якщо інші способи відтворення реалій часто надмірно актуалізують текст, бо вносять в нього щось нове, що приковує до себе увагу, то гіперонімічне перейменування належить до нейтральних методів. Оскільки перекладні тексти як поле різноманітної мовної та лінгвокультурної інтерференції часто надзвичайно актуалізовані незалежно від суб’єктивних намірів перекладача і , тим паче, автора, метод гіперонімічного перейменування може виявитися корисним.
Коли потрібний високий ступінь експліцитності у процесі перекладу, часто застосовують дескриптивну перифразу, чому сприяють контекстно-ситуативні чинники.
Завантажити реферат