Втручання у внутрішні справи територіальне віддаленої держави можна виправдати або принаймні пояснити міркуваннями морального порядку, поєднуючи категорії великої політики з конкретним національним контекстом.
Національні політичні системи існують у міжнародному середовищі, формуються ним та підпорядковуються йому. У свою чергу і міжнародні системи формуються подіями, що відбуваються у цих структурах. Такі взаємозалежні національно-інтернаціональні зв'язки визначають політичну картину світу. Отже, будь-які зміни чи події розглядають як складову загального процесу.
Абсолютно всі події та явища світової історії й політики пов'язані між собою, є наслідками тривалого попереднього розвитку і, відповідно до філософського закону переходу кількості у якість, накопичуються, створюючи якісно нову ситуацію. І національна, і міжнародна системи є політичними системами, мають не так уже й багато, як видається на перший погляд, розбіжностей. Тому чітко відокремити одну систему від іншої на сучасному етапі розвитку цивілізації досить складно.
Це помітив Вольфрам Ханрідер і увів поняття пенетративної політичної системи (репеігаіесі 5у8іет)^. її основними ознаками є значний вплив зовнішньополітичних подій на формування внутрішньої політики та широкий консенсус у прийнятті внутрішньополітичних рішень. Існують три варіанти політики, які враховують: 1) переважно внутрішні аспекти; 2) зовнішні вимоги; 3) обидві групи факторів.
Третя група найбільш точно характеризує пенетративну систему. Сьогодні у світі серед розвинених держав переважають саме ті, які мають пенетративні політичні системи, тому що, з одного боку, неможливо повністю відокремитися від зовнішнього впливу, а, з другого, - не варто нехтувати внутрішньою політикою заради міжнародної.
Навіть наддержави у тому вигляді, у якому вони існували під час "холодної війни", не можна назвати ні національними, ні міжнародними системами, оскільки сам факт існування політичного протистояння свідчить, що й міжнародна система має вплив на національну. З розвитком телекомунікацій в останній чверті XX століття можна стверджувати, що повної ізоляції будь-якої країни та відсутності зовнішнього впливу на неї не існує. Навіть тоталітарні режими на зразок сталінського, так чи інакше зазнають впливу ззовні. Про це свідчить і те, що дедалі частіше громадяни, які відчули на собі вплив тоталітарної системи, звертаються до інших держав з проханням політичного притулку.
Як бачимо, міжнародний контекст проникає у будь-яку національну систему і надає їй пенетративного характеру. Зовнішню політику держави слід розглядати як процес, що поєднує міжнародну та внутрішню політику. У цьому процесі Вольфрам Ханрідер виділяє два аспекти: сумісність та консенсус". Сумісність завдань міжнародної та зовнішньої політики держави визначається тим, наскільки вони доповнюють одне одного.
Скажімо, у сучасній міжнародній ситуації, що спостерігається в Європі, переважає сумісність цілей міжнародної політики континенту в цілому та зовнішньої політики європейських держав (розбудова спільного європейського дому, розширення НАТО, прийняття нових членів до ЄС тощо). Водночас кожна країна має і свої специфічні завдання. Ступінь комплементарності і узгодженості цих завдань із спільноєвропейськими визначається лише за умови індивідуального порівняння конкретних цілей.
ПРИЧИНИ І ПЕРЕТВОРЕННЯ ВНУТРІШНЬОПОЛІТИЧНИХ ФАКТОРІВ
Розглянемо деякі причини, завдяки яким внутрішньополітичні проблеми переходять у розряд зовнішньополітичних:
- розвиток засобів телекомунікації та масової інформації;
- широка міжнародна інтеграція;
- відкритий характер суспільства;
- глобалізація усіх світових процесів;
- наявність внутрішніх проблем, які мають міжнародний аспект і впливають на внутрішню політику.
Прикладом може бути діяльність міжнародних організацій на регіональному рівні, особливо якщо це стосується прав людини та інших суспільних норм, що їх теоретично контролюють відповідні міжнародні організації. Тому надзвичайної ваги набуває визначення принципів внутрішньої та зовнішньої політики держав, їхніх цілей і першочергових завдань. Для того, щоб конкретно визначити принципи зовнішньої політики, необхідно також мати й чітко сформульовані цілі та завдання функціонування держави.
Існує безпосередня залежність між прозорістю і зрозумілістю зовнішньої політики та демократичними принципами її формування. Якщо такої залежності немає, це означає, що порушено якісь важливі принципи функціонування держави. Розрив між внутрішньою та зовнішньою політикою спостерігаємо у країнах, де слабо розвинена демократія. А демократичний розвиток суспільних відносин вимагає й відкритої зовнішньої політики. (Відомий німецький науково-дослідний інститут у Бонні має назву "Інститут німецького суспільства та зовнішньої політики".) Крім того, у демократичному
суспільстві процес обговорення і прийняття конкретних рішень триває довше, ніж у тоталітарному, де це інколи відбувається протягом кількох годин.
Хрестоматійний приклад: спорудження Берлінської стіни повинно було б сприйматися як внутрішня справа колишньої суверенної НДР, але мало негативні наслідки для всього повоєнного європейського і світового процесу.
У демократичному суспільстві думка виборців, їхнє схвалення або заперечення державної політики відіграє важливу роль. Це створює ілюзію прозорості політики, що дає відчуття безпеки не лише населенню самої країни, але й її сусідам. Через те у демократичному суспільстві будь-яка пропозиція уряду повинна всебічно обґрунтовуватися.
Пропозиція виноситься на широке обговорення громадськості й у його процесі відбувається постійний діалог між урядом і громадянами країни. Можливість такого діалогу - важливий фактор внутрішньої політики, який дозволяє залучати до політичних процесів широке коло учасників, а, отже, робить причетними їх до політичних та економічних ідей. У розвинених демократичних суспільствах Західної Європи політика, як правило, роз'яснюється через засоби масової інформації з урахуванням відповідних законів психології. Особи, які перебувають при владі, ніколи не забувають, що вони є обранцями народу і залежать від нього. Тому будь-яке рішення, особливо якщо воно стосується долі багатьох людей чи навіть країн, приймається дуже обережно і повільно, враховуються всі агрументи, всі "за" і "проти". Ось чому рішення про розширення НАТО обговорювалося майже три роки, а процедура прийняття нових членів надалі триватиме два роки і матиме форму так званих "технічних дискусій". Розглянемо процедуру прийняття рішень у Європейському Союзі, де з кожного необхідно мати згоду парламентів усіх країн-членів ЄС. Члени ЄС мають право "вето" у Раді Міністрів, завдяки якому кожна країна має можливість заблокувати прийняття більшості рішень. На час створення ЄС право "вето" слугувало для кожної країни захистом проти більшості. Практика свідчить, що воно застосовувалося швидше як засіб національної політики на європейському рівні: деякі країни користувалися правом "вето" в одному питанні, щоб досягти згоди в іншому. Уряд Німеччини намагається обмежити право "вето" у новому договорі ЄС та визначити питання, які вирішуватимуться більшістю голосів. "Якщо ми завжди чекатимемо згоди останнього члена, то розвиток ЄС буде паралізовано", -вважає міністр закордонних справ Німеччини Клаус Кінкель. Перший проект нового договору ЄС "Маастріхт-2" уже розроблено, однак ще немає домовленості щодо основних дискусійних питань.
Завантажити реферат