Усі засоби придбання права власності, визначені у законодавстві і поділяються на первинні та похідні. ПЕРВИННИМИ є такі засоби, коли право власності виникає на річ вперше або незалежно від попередніх власників. До них відносяться, зокрема, створення нової речі внаслідок виробничої діяльності, націоналізації, конфіскації, знахідка, скарб, реквізиція. ПОХІДНИМИ називаються такі засоби придбання права власності, при яких право нового власника грунтується на праві попереднього власника і виникає внаслідок волевиявлення останнього. В усіх випадках похідного придбання права власності має місце правонаступництво – перехід прав від однієї особи до іншого. Найбільш розповсюджений похідний засіб придбання права власності – передача речі по договору (постачання, купівлі – продажі, дарування). Підстави припинення права власності поділяються на такі, що залежать від волі власника (угоди про відчуження майна, повне майна внаслідок користування їм), і такі що від неї не залежать (примусовий продаж, вилучення майна у відповідності із законом, загибель майна внаслідок стихійного лиха).
Майнову основу господарювання складає право власності. Власнику належать засоби виробництва на базі яких здійснюється підприємницька діяльність. Власник створює підприємство, визначає його задачі. Доручає, коли не діє самий, ведення справ уповноваженій особі – підприємцю, встановлює границі майнових прав підприємця. У цих випадках, на підставі договору, встановлює частку прибутку, яку підприємець буде одержувати за використання переданого майна. Також власнику належить право на ліквідацію підприємства. Власник може використати майно для здійснення будь-якій, не забороненою законом підприємницької діяльності. Умовою її ведення є вимога не порушувати публічні інтереси, які охороняються законом права громадян, організацій та держави у цілому. Здійснення права власності не повинно наносити збитків навколишньому середовищу.
У означених випадках, з одного боку порушується межа здійснення права власності на екологічно шкідливі виробництва, а з іншого боку виникають перешкоди для нормального здійснення права власності на природні ресурси. Закон забороняє власнику скоєння не тільки тих дій, що здійснюються з наміром заподіяти шкоду особистості або майну іншої особи, але і таких дій, що об'єктивно завдають цю шкоду або створюють високий ступінь ймовірності його настання.
У підприємницькій діяльності право власності реалізується по різному. Такі власники як держава, адміністративно - територіальні утворення реалізують його, здаючи майно в оренду, створюючи підприємства, організації або заклади. Їм надаються права повного господарського ведення або оперативного управління. Майно, не розподілене таким чином, кошти скарбниці реалізується у господарському обігу владою органів держави та відповідно адміністративно - територіальними утвореннями (наприклад: встановлення порядку користування природними ресурсами). Право приватної власності реалізується у значній мірі самим власником (групою власників). У товариствах і акціонерних товариствах управління майном здійснюється або зібраннями співвласників, або через створені ними органи. Громадяни безпосередньо управляють своїми приватними (сімейними) підприємствами. Аналогічно хозяйнують селяни (фермери), що поряд з використанням свого майна, що належить їм на праві власності, реалізують право довічного успадковуваного володіння у відношенні земельної ділянки. Колгоспи, радгоспи, сільгосппідприємства, організації споживчої кооперації, асоціації, об'єднання в багатьох випадках діють на базі колективно дольової і колективно спільної власності. Для такої форми власності характерним є управління нею через виборний орган, а також право виходу зі складу господарства з майновим паєм. Ведення господарства на базі усіх форм власності не виключає можливості передачі власником майна підприємцю. В усіх таких випадках постає питання про те, який правовий статус майна, що передається. Підприємець у цій ситуації реалізує один з вікових інститутів:
– право повного господарського ведення;
– право оперативного управління;
– право господарського ведення;
– оренду та інші.
1.2 Право державної власності.
До державної власності в Україні належать загальнодержавна, республіканська власність і власність адмінистративно- територіальних одиниць. Суб’єктом права загальнодержавної властності є : держава в особі Верховної Ради України, республіканської– Республика Крим, суб’єктами права комунальної власності– адмінистративно-територіальні одиниці. В особі обласних, районих, міських, селищних, сільских Рад народних депутатів.
Повноваження з управління державним майном що є у загальнодержавній власності покладено на уряд– Кабінет Міністрів України. Виходячи з різного ступеня усуспільнення державного майна його значення для народу держави законодавство відносить до об’єктів права загальнодержавної власності: землю; майно, що забеспечує діяльність Верховної Ради України, та утворюванних нею державних органів; майно Збройних сил, органів державної безпеки, прикордонних військ і внутрішніх військ; оборонні об’єкти; єдину енергетичну систему; систему транспорту загального користування, зв’язку та інформації, що мають загальнодержавне значення; кошти державного бюджету; Національний банк та його установи і створювані ними державні кредитні ресурси; республіканські, резервні, страхові та інші фонди; майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів; майно державних підприємств; об’єкти соціально-культурної сфери або інше майно, що становить матеріальну основу суверінітету Украіни і забеспечує її єкономічний та соціальний розвиток.
“Майно, що забеспечує діяльність відповідних Рад і утворюванних ним органів; кошти місцевих бюджетів, державно житловий фонд, об’єкти житлово – комунального господарства; майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров’я, торгівлі, побутового обслуговування; майно підприємств; місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв’язку та інформації включаючи раціоналізоване майно, передане відповідним підприємствам, установам, організаціям; інше майно, необхідне для забеспечення економічного і соціального розвитку відповідної території”[2]. У зв’язку с розподілом державної власності на загальнодержавну та комунальну Кабінетом Міністрів України прийнято постанову від 05.11.95 року « Про розмежування державного майна України між загальнодержавною власністю і власністю адміністративно- територіальних одиниц», якою затверджене перелік державного майна України, яке передається до власності адмінистративно-територіальних одиниць. Постановою також встановлено порядок размежування майна між власністю областей, міст, районів та інших адмінистративно-територіальних одиниц.
1.3 Право колективної власності.
Колективна власність охоплює майно, що належить окремим організаційно оформленим колективам громадян, а також інших колективних організацій. Члени таких організацій об’єднують свою працю і свої кошти для досягнення певних цілей. Вони песпосередньо або через створюванні органи визначають порядок використання майна, управління ним та розподілу доходів. До коло суб’єктів колективної власності відносять трудові колективи державних підприємств, колективи орендарів, колективні підприємства, кооперативи, акціонерні товаривства, господарські товаривства та інші громадські об’єднання, релегійні організації, що є юридичними особами[3]. Трудовий колектив державного підприємства може бути суб’єктом права колективної власності, щодо частини чистого прибутку державного підприємства, яка може передаватися йому у випадках передбачених статутом підприємства. [4]Порядок розподілу і використання цієї частини прибутку здійснюється радою або зборами трудового колективу.
Завантажити реферат