Праці Герберта Маркузе стоять дещо осібно в сучасній соціологічній теорії. Він, разом із Адорно, Хоркхаймером та іншими видатними вченими, належить до Франкфуртської школи соціології. Цей напрямок в неомарксизмі характеризується у першу чергу не так описовістю, як критичністю теорії.
Так, свою найвідомішу працю “Одновимірна людина”, що побачила світ 1964 року, за 4 роки до бурхливих революційних подій у західному світі 1968 року, Маркузе власне і починає із зауваження про критичність своєї теорії.
Називаючи свою концепцію критичною теорією, Маркузе датує її зародження першою половиною ХІХ століття (пов’язуючи її з теорією Маркса), і вважає, що у ХХ столітті поняття критичної теорії втратили свою опозиційність відносно суспільства.
Загалом, напрямок роботи Маркузе вписується у загальну картину праць т.зв. критичної школи неомарксизму. Так, як пише Рітцер, більшість із праць критичної школи спрямовано на критику сучасного суспільства і різних його складових (компонентів). У той час як чимало ранньої маркситської теорії було орієнтовано на економіку, критична школа перейшла на культурний рівень у світлі того, що вона вважала реаліями сучасного капіталістичного суспільства.
Головною ідеєю Маркузе, що проходить через усю книгу, є власне потреба у сучасній критичній теорії, оскільки конструктивна, дієва критика у сучасному індустріальному суспільстві неможлива, взагалі протест проти системи неможливий, оскільки система індустріального суспільства прагне всякий протест інкорпорувати і зробити його своєю складовою частину. Але, на думку Маркузе та інших представників критичної школи, сучасне індустріальне суспільство є настільки дегуманізуючим, воно до такої міри придушує людську особистість, що критична теорія просто не може не з’явитися.
Як пише Рітцер, “Незважаючи на позірну раціональність сучасного життя, критична школа бачить його переповненим ірраціональністю”.
У вступі до “Одновимірної людини” Маркузе детально розглядає проблему критичної теорії:
“Таким чином, від самого початку кожна критична теорія стикається з проблемою історичної об’єктивності – проблемою, що виникає навколо двох моментів, що передбачають ціннісні твердження:
1. твердження, що людське життя варте того, щоб його прожити, або радше, може і мусить таким стати (вартим прожиття). Це твердження лежить в основі всякого інтелектуального зусилля. Воно є a priori соціальної теорії і відмова від нього (і це абсолютно логічно) рівнозначна відмові від самої теорії;
2. твердження, що в даному суспільстві існують специфічні можливості для покращення людського життя і специфічні способи і засоби реалізації цих можливостей. Критична теорія, базуючися на емпирічних даних, показати об’єктивну значимість цих тверджень… Соціальна теорія не може бути історичною теорією, оскільки історія – це царство випадка у царстві необхідності. Тому питання стоїть так: які із різних можливих і даних способів організації й використання ресурсів обіцяють найбільшу ймовірність оптимального розвитку?”
На думку Герберта Маркузе, хоча сучасне індустріальне суспільство видається втіленням раціональності, формально воно є раціональним, “це суспільство вцілому ірраціональне”.
Критична школа зосереджується в першу чергу на одній формі формальної раціональності – сучасній технології. Маркузе був гострим критиком сучасної технології, прийнамні як її застосовано в індустріальному суспільстві (причому як в капіталістичній, так і в соціалістичній). Він розглядав технологію у сучасному капіталістичному суспільстві як таку, що призводить до тоталітаризму. Насправді, він вважав, що технологія призводить до нових, ефективніших та навіть “приємніших” методів зовнішнього контролю за індивідами. Найкращим прикладом є використання телебачення для соціалізації та пацифікації населення (також масові види спорту і секс). Маркузе відкидав точку зору, що технологія у сучасному світі є нейтральною, і розглядав її як засіб домінування над людьми.
У своїй статті “Деякі соціальні наслідки сучасної технології”, надрукованій ще у 1941 році, Маркузе пише:
“Ми не вивчаємо вплив технології на людей, індивідів. Бо ж вони самі є інтегральною частиною та фактором технології, не лише у ролі людей, що винаходять або працюють із машинами, але й у якості соціальних груп, які спрямовують її (технології) застосування і використання. Технологія, як спосіб виробництва, як загальність інструментів, пристроїв, що характеризують машинну добу, у той же час є способом організації та збереження (або зміни) соціальних відносин, проявом домінуючих форм мислення та поведінки, інструментом контролю та домінування”.
Причому, в сучасному індустріальному суспільстві цей домінуючий вплив технології на всі сфери людського життя набирає форми “тоталітарні”, в розвиненій індустріальній цивілізації, як пише Маркузе (починаючи цими словами ”Одновимірну людину”) панує комфортабельна, спокійна, демократична несвобода, свідчення технічного прогресу. Дійсно, що може бути раціональнишим за придушення індивідуальності в процесі соціально необхідних, але пов’язаних зі стражданнями видів діяльності.
Сам спосіб організації своєї технологічної основи сучасного індустріального суспільства заставляє його бути тоталітарним, адже “тоталітарне” тут означає не лише терористичне політичне координування суспільства, але також нетерористичне економіко-технічне координування, здійснюване за рахунок маніпуляції потребами за допомогою майнових прав. Таким чином, створюються перешкоди для появи дієвої опозиції всередині цілого. Тоталітаризму сприяє не лише специфічна форма уряду або правлячої партії, але також специфічна система виробництва і розподілу, що може бути повністю сусмісною з “плюралізмом” преси, “конкуруючих сил” і т.п.
Іншим фактором, що доводить тоталітарність сучасної індустріальної системи, є неможливість активної дієвої опозиції існуючому ладу, у тому вигляді, як її розглядав Маркс, поділяючи суспільство на два головні антагоністичні класи – буржуазію та пролетаріат. Сто років тому пролетаріату справді не було що втрачати крім своїх злиднів “і власних кайдан”. Тепер же, для робітника, що раніше втілював можливість зміни індустріального, капіталістичного суспільства, а тепер став так само тотально інкорпорованим в ірраціональну і безглузду систему виробництва товарів та послуг і їх споживання, є що втрачати. “Чому мусить бути життєво необхідним протистояти існуючому соціальному порядку для людей, що мають у своїй власності гарний одяг, телевізор, машину, будинок, і т.д., і все це в межах цього існуючого порядку”. Дійсно, непотрібно.
Інтегрована людина живе в суспільстві без опозиції. Хоча буржуазія і пролетаріат залишаються основними соціальними класами, структура і функції цих класів змінилися настільки, що вони вже не можуть бути агентами історичної трансформації.
Основними чинниками цієї ситуації є створення у індивіда хибних, фальшивих потреб для цілей успішного функціонування та стабільності індустріальної системи. “Ми можемо відрізнити істинні та хибні потреби” – пише Маркузе. “Хибними” є ті, котрі нав’язуються індивіду особливими соціальними інтересами в процесі його придушення: це потреби, що закріплюють тяжку працю, агресивність, злиденство і несправедливість. Забезпечення їх може принести індивіду значне задоволення, але це не те щастя, яке слід оберігати і захищати, оскільки воно (і у даного, і в інших індивідів) сковує розвиток здатності розпізнавати хворобу цілого і знаходити шлях до її вилікування. В результаті – ейфорія в умовах нещастя. Більшість переважаючих потреб, пише Маркузе, – розслаблятися, розважатися, споживати і поводити себе у відповідності з рекламними зразками, любити й ненавидіти те, що люблять і ненавидять інші, – належать до цієї категорії хибних потреб.
Завантажити реферат