Метафізика

Можливість такого поєднання емпіричного і трансцендентного, необхідності і свободи не стала ще предметом спеціального розгляду дослідників філософії Канта. А між тим ця можливість зі всією очевидністю виявляється в кантовському розумінні свідомості. Кант, як відомо, розрізняє емпіричну і чисту свідомість. Свою другу “Критику .” Кант, на відміну від “Критики чистої свідомості”, назвав “Критикою практичної свідомості”, оскільки однією з її головних задач було дослідження можливості і дійсності поряд з емпіричною практичною свідомістю, існування якої не підлягає сумніву, чистої практичної свідомості, яка здатна самовизначатися безвідносно до відчуттєвих обставин.

Не слід думати, що згідно Канту, людина володіє двома свідомостями, емпіричною і чистою. Одна і та ж людська свідомість виступає в двох іпостасях: емпіричній і розумопосяжній. І в цій останній формі, тобто як чиста свідомість, вона є “річ в собі”, що існує і в повсякденному житті людини, оскільки вона надходить свідомо. Зрозуміло тому наступне зауваження Канта: “в кінці кінців ми маємо справу з одною і тою ж свідомістю, яка повинна мати відмінність лише в застосуванні.

Чиста свідомість, затверджує Кант, “присутня і залишається однаковою в усіх вчинках людини при всіх обставинах часу, але сама вона не знаходиться в часі і не набуває, наприклад нового стану, в якому вона не знаходилась раніше, вона визначає стан, але не визначається їм. Отже чиста свідомість не є явище, вона не підпорядкована яким небудь умовам чуттєвості. Свобода є породження чистої свідомості, слідство притаманної їй спроможності “самотушки розпочинати ряд подій. Йдеться про емпіричні події, що викликані апріорним припущенням чистої свідомості, тобто безвідносно до емпіричної обставини.

Як же конкретно вчиняється вільна дія, що ініціюється чистою свідомістю, яка хоча і принадлежна живому, смертному індивіду, існує поза часом і простором, з чого слідує, що тут немає місця причнинно-наслідковому відношенню, що припускає відношення в часі між “раніше” і “після”. Чиста свідомість ініціює вільні дії як безпосередня, найближча причина, як певний “образ думок”, духовний склад особистості, її моральна орієнтація. При такому порушенні проблеми поняття трансцендентального суб’єкта вільної волі в значній мірі втрачає містичний присмак. Чиста свідомість, тобто свідомість вільна від чуттєвих побуджень, егоїстичних пристрастей, виявляється суспільною свідомістю. В понятті чистої свідомості переборюється протиставлення особистого суспільному, тобто особисте, природа якого соціальна, піднімаєтьсчя до рівня, який визначається власною природою. Таке піднесення не є, звичайно, усунення особистого в частковості прагнення до щастя, йдеться лише про підпорядкування особистих прагнень моральному закону. Не можна тому погодитись із іншими дослідниками філософії Канта, що відмовляються бачити в кантовському понятті свободи його соціальні, тобто по суті емпіричні інтенції.

Ще більш конкретне подання про трансцендентально-ідеалістичне розуміння свободи волі, що виявляється у вчинках емпіричного, тобто підлеглого законам природи людської суті, дадуть положення Канта про фундаментальне значення ідеї свободи. Нагадаю, що трьома основними, невикорінювальними ідеями чистої свідомості є ідея безсмертя людської душі, ідея свободи і ідея Бога. Кант називає ці ідеї регулятивними принципами, вказуючи завдяки цьому на їхню роль в поведінці людей, в формуванні їхнього менталітета. В цій трійці основних ідей чистої свідомості ідеї свободи належить, по суті, визначальна, ведуча роль, бо пізнання буття Бога і особистого безсмертя пропонує вибір між протилежними переконаннями, що неможливо без свободи волі. Зрозуміло тому категоричне затвердження Канта: “Кожна істота, яка не може вчиняти інакше, як керуючись ідеєю свободи, саме тому в практичному відношенні справді вільна . ”.

Докантовскі діячі, починаючи з перших християнських теологів і філософів, обгрунтовували тезу про свободу волі, маючи на увазі джерело первородного гріху, морального падіння людини взагалі. Таке по суті негативістське розуміння свободи волі перетворювало її в щось аналогічне тим порокам, які вважалися що випливають з неї. Кант, як ми бачимо, принципово по новому оцінює свободу волі, бачачи в ній передусім глибинне, трансцендентальне джерело моральності. Тварини не володіють волею, затверджує Кант. Людина ж, в свою чергу, відрізняється від тварин не тільки наявністю волі, але й наявністю вільної волі. Остання також відрізняє людського індивіда як особистість від інших людських індивідів. В своїх посмертних нотатках, що опублікувалися, Кант підсумовує цей хід думки: “Питання, чи можлива свобода, скоріше за все, співпадає з питанням, чи є людина справжньою особистістю”.

Трансцедентальна позиція Канта визначає його розуміння природи людини. Традиційне філософське переконання на людську природу включало в себе уявлення про початково існуючу і, в принципі, незмінну визначеність. Докантовскі філософи припускали можливість пошкодження людської природи, ставили в зв'язку з цим задачу відновлення її природної початкової цілісності. Ніхто з попередників Канта не зв'язував поняття природи людини з його волею, свободою, свавіллям. Отже, Кант рішуче переглядає переконання своїх попередників на природу людини. Для нього вона зовсім не є початково дана і в принципі незмінна суттєвість. «Тут, ¾ пише Кант, ¾ під природою людини ми розуміємо тільки суб'єктивну підставу застосування її (людини) свободи взагалі, якій передує всяка чинність, сприймана нашими почуттями». Цілком очевидно, що ця нова концепція людської природи, радикально відмінна від природи всіх інших живих єств, органічно пов’язана з кантовським розумінням свободи як практичної свідомості, завдяки якій особистість сама формує себе.

ЛІТЕРАТУРА

1. Кант И. Пролегомены. Соч. в 6-ти т. М., 1965. Т. 4(1). С. 161,167.

2. Кант И. Критика практического разума. Соч. Т.4(1). М.,1965. С. 423.

3. Кант И. Критика чистого разума. Соч. в 6-ти т. Т. 3 С. 94. М., 1966.

4. Асмус В.Ф. Избр. филос. труды. М., 1971, Т. 11. С. 233.

5. Кант И. Основы метафизики нравственности. Соч.Т.4(1).С.226. М.,1965

6. Кант И. Соч. Т. 3. С. 493.

7. 7.Фулье А. Свобода и необходимость. М. 1900. С. 22,15.

8. Кант И. Метафизика нравов. Соч. Т. 4(2). С. 135.

9. Кант И. Трактаты и письма. М., 1980. С. 101

10. Якобс В., происхождение зла и человеческои свободы, трансцедентальная философия и метафизика. «Вопросы философии», № 1, 1994 г.

11. Шопенгауэр А., Свобода воли и нравственность, М., 1992.

12. Хацкевич Д.Х., Шейко С.В., Личность в современнои западнои философии и социологии, М., 1993.

13. Шуль. Я.Ю., О значении личности в философии, Фил. науки, М., 1991, №5.

14. Комиссарова Э. Н., Личность как субъект и объект социального развития, Социально-политическии журнал, № 4, 5, 1992 г.