Хайдеггер вважає, що людське існування завжди є “буття-у-світі” і в той же час “спів-буття”, тобто людина не відділена “китайською стіною” від навколишніх речей і процесів, а тим більше від інших людей. Проте проголувана “єдність” виявляється значною мірою чимось зовнішнім. “Буття-у-світі” Хайдеггер тлумачить як “закинутість” у світі, а “спів-буття” – як формальний колектив. Недаремно і сам Хайдеггер називає “спів-буття” несправжнім, “неаутентичним” існуванням людини.
“За Хайдеггером, у процесі “спів-буття” окремі людські існування ніби взаємно “гасять” унікальність своїх індивідуальних проявів, і люди перетворюються на “безликі” одиниці, “натовп”. Взаємонівелюючий вплив людських існувань призводить, зрештою, до виникнення анонімної, безособової влади “іншого” над кожним (Хайдеггер називає її das Man), яка “вирівнює будь-які відмінності” і спричиняє “втрату власного існування”. Панування das Man призводить до того, що кожний уподібнюється кожному” [Бичко,167].
М.Хайдеггер намагається знайти рятівний вихід з-під знелюднюючої влади das Man. Він вважає, що для цього треба абстрагуватися від повсякденного буття і прислухатися до “голосу з глибин самої самості людини”, який, мовляв, є “покликом землі і крові”, покликом самої “долі”. Проте єдине, що може, на думку Хайдеггера, звільнити людину з-під влади das Man, це смерть, яка виражає найпотаємнішу суть людського існування.
Дещо оптимістичніше вирішує проблему сутності існування людини один з найбільш авторитетних французьких екзистенціалістів Жан-Поль Сартр (1905-1980), який “вважає, що сутність людського існування виражає не смерть, а свобода. Він протиставляє “речове буття”, природу людському буттю. Матеріальний світ розглядається Сартром як “постійна загроза нашому життю”[Бичко,167]. Проте людина, на думку Сартра, повсякчас намагається подолати ворожість матеріального світу, уподібнюючи своє буття “буттю речей”, щоб “злитися” зі світом у стійку, “гармонійну” цілісність. Проте. подібні спроби виявляються для людини марними, ба й навіть трагічними, позаяк призводять до втрати нею своєї специфічності та перетворення її на “річ серед інших речей”. Внаслідок цього відбуваються “перетворення”, цілком аналогічні тим, які називає Хайдеггер, описуючи існування людини під владою das Man. За Сартром, вихід з лещат відчуження можливий на шляху “гуманізації” людської “ситуації у світі”. Отже, екзистенціалізм, у цьому зв’язку, постає єдиною “справді гуманістичною філософією”.
На думку Сартра, людина цілком подібна до інших людей щодо своїх тілесних (природно-біологічних), соціально-рольових, класових, професійних характеристик. Особливість людини розкривається в неповторності, унікальності людської особи, що знаходить своє безпосереднє втілення в цілях, задумах, проектах, звернутих у майбутнє. Таким чином, специфічність людини пов’язана з її постійною “націленістю” на майбутнє. Проте, майбутнє завжди має багато можливостей, отже людина постійно перебуває в ситуації вибору, що є власне єдиною справді людською ситуацією. Навіть якщо людина відмовляється вибирати, це теж своєрідний вибір – вибір не вибирати. Отже, свобода є універсальною характеристикою людського існування.
Сартр вважає людську свободу універсальною, “тотальною”. Ця свобода не знімає, а посилює “чужість” людини і світу речей. “Так, герой Сартрової п’єси “Муха” Орест, досягши стану “тотальної свободи”, змушений визнати, що коли “свобода раптово вдарила” по ньому, природа відсахнулася, і він залишився сам як “людина, що втратила свою тінь”. Чужість наділеної свободою (…) людини навколишньому світу виразно підкреслена в словах Юпітера, який докоряє Орестові за його свободу: “Ти у світі як скабка в тілі, як браконьєр у панському лісі” [Бичко, 168].
“Подібно до всіх філософів-екзистенціалістів, Камю вважає, що найважливіші істини відносно самого себе і світу людина відкриває не шляхом наукового пізнання чи філософських спекуляцій, але за допомогою почуття, яке немовби висвітлює її існування, “буття-у-світі”. Камю посилається на “тривогу” Хайдеггера і “нудоту” Сартра, він пише про нудьгу, що нсподівано оволіває людиною”[Руткевич,13].
Якщо К’еркегор надав онтологічного характеру таким почуттям, як “меланхолія”, страх, то в Камю почуттям, що характеризує буття людини, виявляється почуття абсурдності. Воно з’являється не за нашим бажанням, народжується зі скуки, перекреслює значущість всіх інших переживань. Особистість випадає з перебігу повсякденного життя і стикається з питанням “Чи вартує життя того, щоби бути прожитою ?” Камю згадує твердження К’єргекора: “Самогубство – негативна форма нескінченної свободи. Щасливий той, хто знайде позитивну.” Пошуком такої позитивної форми буття у світі, в якому померла релігійна надія, стає філософське есе Камю “Міф про Сізіфа”, написана в 30-ті роки 20 ст. Камю замислюється над питанням : як жити без вищого сенсу і без благодаті ?
Світ як такий не є абсурдним, він просто нерозумний, бо він є позалюдською реальністю, яка не має нічого спільного з нашими бажаннями й нашим розумом. На відміну від агностиків Камю високо цінує емпіричне пізнання, методи науки, яка відшукує чимдалі досконаліші наукові теорії. Проте ці теорії завжди є витворами людського розуму. “У світі немає остаточного, останнього сенсу, світ не є прозорим для нашого розуму, він не дає відповіді на наші нагальні питання…Ми закинуті в цей космос, в цю історію, ми конечні і смертні, і на питання про мету існування, про сенс всього сущого наука не дає жодної відповіді. Не дала його і вся історія філософської думки – запропоновані нею відповіді є не раціональними доказами, але актами віри”[Руткевич,14].
Камю розглядає два неправомірні висновки з констатації абсурду : самогубство та “філософське самогубство”. Абсурд становлять людина і світ, отже зникнення одного з них означає припинення абсурду.Абсурд є першою очевидністю для розуму, отже самогубство – це затемнення ясності, примирення з абсурдом, ліквідація його. “Філософське самогубство” ж уявляє собою “стрибок через стіни абсурду”. Якщо при самогубстві буває знищений той, хто запитує, то в разі “філософського самогубства” на місце ясності приходять ілюзії, бажане видається за дійсне, світу приписуються людські риси – розум, любов, милосердя тощо. Філософські доктрини уподібнюються до релігії, стверджуючи наявність останнього сенсу, порядку. Очевидна несенітниця перетворюється в замасковану, людина мириться зі своєю долею. Але нема і ясності мислення.Камю називає цей шлях ухиленням. Камю заперечує і релігію, вважаючи сумнівними всі докази існування трансендентного порядку.
Камю “проповідує ясність розумного мислення, заповідану всією європейською традицією “метафізики світу”, починаючи від Платона і аж до Гуссерля, де розум уподібнюється баченню, істина – світлу, лжа – пітьмі, бог – джерелу світла чи самому світлу…В Камю ясністю бачення наділена тільки конечна істота, закинута в чужий для неї світ”[Руткевич,15].
З абсурду Камю виводить заперечення етичних норм, доходячи висовку : “Все дозволено”. Єдиною цінністю стає ясність бачення і повнота переживань.Абсурд не треба знищувати самогубством або стрибком віри, його треба якомога повніше зживати. Камю пропонує людині міф про затвердження самого себе – з максимальною ясністю розума, з розумінням своєї долі, людина мусить нести тягар життя, не змиряючись із ним – самовіддача і повнота існування важливіше за всі вершини, абсурдна людина обирає бунт проти всіх богів.
Завантажити реферат