Короткий нарис з історії хірургії

Н.Є.—50 р.н.е.) і Галена (130—210 р. н.е.) Хоча Цельс не був професійним лікарем, у його працях знаходимо опис перев'язування судин, визначення чо­тирьох ознак запалення ("Notae veraeinflammationis sunt quatuor: rubor et tumor, cum cabole et dolore"): є чотири ознаки справжнього запалення — по­червоніння та опух з жаром і болем.

Гален зупиняв кровотечу за допомо­гою не лише перев'язування судини шовковими нитками чи струною, але й скручування. Він першим вивчив ме­ханізм утворення кісткового мозоля.

Галенові належать анатомічні атла­си, написані на підставі секції мавп і свиней і лише випадково — людських трупів. Отож не дивно, що в них бага­то неточностей.

Недостатній розвиток у цей час ана­томії часто пояснюють ворожим став­ленням церкви до розтину трупів лю­дей. Однак це не відповідає історичній правді. Професор Московського уні­верситету Л.Мороховіц у своїй праці "Історія і співвідношення медичних знань" писав: "Заборона робити розтин трупів стосувалася лише монахів. Світським людям папи не забороняли виконувати секції, на що вказують ста­тути багатьох університетів".

Мікеланджело Буонарроті у монас­тирі св. Духу у Флоренції з дозволу на­стоятеля мав спеціальне приміщення для трупів.

У Франції 1367 р. було дозволено робити секцію трупів страчених людей.

Середні віки в Європі характеризу­ються занепадом науки. У той час най­більшого розвитку здобула арабська ме­дицина. На жаль, релігійні забобони арабів заважали розвиткові оператив­ної хірургії. Багато досягнень стародав­ньої культури, в тому числі й хірургії, було забуто.

Видатними представниками арабсь­кої школи були Абулькасем (початок XII ст.) і Їбн-Сіна (980-1037), що відо­мий у Європі як Авіценна. Перший наголошував на ролі повітря у зараженні ран, широко використовував примітив­ний "мурашиний" шов кишок; як кро­воспинний засіб застосовував розпечене залізо, відзначав значення вина як знезаражувального засобу.

Мал. 1. Гіппократ (460—377 р. до н. е.)

Ібн-Сіна написав багато праць з ме­дицини, серед яких найбільшою попу­лярністю користувався його "Канон лікарської науки". Він залишив чис­ленні праці з різних галузей знань: філо-софії, математики, фізики, астро­номії, хімії та ін. Був великим ученим, і його ім'я справедливо може бути по­ставлене поряд з такими корифеями науки, як Гіппократ і Гален.

У середні віки в країнах Західної Європи розвиток медицини і хірургії почався в Італії і Франції, дещо пізніше — в Англії і Німеччині. Важливим кро­ком щодо цього було відкриття універ­ситетів у Падуї, Салерно, Кембріджі і Оксфорді (XIII ст.), Празі, Відні, Кра­кові (XIV ст.), Лейпцігу (XV ст.).

У той час офіційна університетська наука визнавала лише внутрішню медицину. Хірургія в більшості універ­ситетів не викладалася. Лікарі, які за­кінчували навчання, повинні були при­сягти, що не будуть займатися хірур­гією. Нею займалися цирульники і пра­цівники лазень без будь-якої спеціаль­ної підготовки. Рівень хірургії дуже знизився — до рівня ремесла, займа-

грудній клітці, легенях, серці є вели­ким досягненням. Щороку тисячі лю­дей рятують хірурги від неминучої смерті.

XX ст. дало світові великих учених. Імена Федорова, Оппеля, Спасоку-коцького, Бакулєва, Кера, Кйорте, Тренделенбурга, Лексера, Зауербруха, Більрота, Кохера, братів Мейо, Край-ля та багатьох інших учених пов'язані з великими досягненнями у різних ділян­ках хірургії.

1 хоча багато ще в питаннях і про­блемах сучасної хірургії вимагає подаль­шого удосконалення, всебічного ви­вчення, вже зараз вона досягла такого розвитку, про який наші вчителі і по­передники могли лише мріяти.

Чому завдячує хірургія останніх

років свій бурхливий розвиток? Пе­редусім досягненням у галузі природо­знавства і техніки. У своєму рухові впе­ред вона широко використовує нові відкриття в галузях біології, анатомії, фізіології, фармакології, хімії, елект­роніки та інших наук.

Винятковий вплив на розвиток хірургії має впровадження в хірургічну практику нових методів знеболення, які дають можливість проводити складні втручання з мінімальним ризиком, но­вої медичної апаратури й інструментів. Сучасний досвідчений хірург це — лікар із широким світоглядом, який поєднує хірургічні знання зі знаннями фарма­кології, фізіології, терапії, анатомії, біохімії та ін.

РОЗВИТОК ХІРУРГІЇ В УКРАЇНІ

У Київській Русі медицини, яку б очолювали лікарі, не було. У містах серед представників різних професій були особи, які займалися лікуванням. Для більшості з них воно було не ос­новним, а додатковим заробітком. Лише із збільшенням населення міст (за часів найбільшого розвитку населення стародавнього Києва досягло 100 ти­сяч) з'явився попит на медичну допо­могу, що сприяло виділенню значної кількості людей, для яких лікувальна справа стала основною професією, ча­стіше спадковою. Основою знань цих лікарів-ремісників був віковий досвід народної емпіричної медицини з еле­ментами містичного характеру. Вже у ці часи окремі з них "спеціалізувалися" на лікуванні ран, переломів, пусканні крові (рудомети), інші — на замовлянні зубів (зубоволоки), лікуванні очей, родопомочі тощо.

У ранніх збірниках законів ("Руська правда", XI ст.) згадується про лікарів і винагороду їм за лікування.

Поруч із лікарями-ремісниками з корінного населення при окремих кня­жих дворах, у великих містах практи­кували й приїжджі лікарі-чужинці з країн Заходу і Сходу. Вони знайомили наших лікарів з лікувальними метода­ми своїх країн і в свою чергу запозича­ли наші терапевтичні засоби, зокрема застосування лікарських рослин.

Належну увагу лікарській справі приділяла княгиня Ольга. Вона засну­вала в Києві лікарні, а догляд за хво­рими доручила жінкам. Князь Володи­мир Великий у 996 р. та князь Ярослав Мудрий у 1096 р. закріпили право ліку­вати за монастирями.

За грецькими зразками при монас­тирях і великих церквах, передусім при Києво-Печерському монастирі, влаш­товуються притулки для хворих та інвалідів. Серед монахів виділяються особи, які спеціально присвячують себе піклуванню про хворих і їх лікування. Звичайно, вони найпершими ліками вважали молитви, але вдавалися й до засобів народної медицини.

"Києво-Печерський патерик" доніс до нас відомості про монаха Агапіта, що в XI ст. лікував у Києво-Печерській лаврі.

Першим визначним лікарем-жінкою України була онука Володимира Моно-маха — Євпраксія Мстиславівна, яка народилася у 1108 р., виховувалася при княжому дворі і здобула енциклопедич­ну освіту. Вона почала свою лікарську діяльність молоденькою дівчиною і ус­пішно лікувала хворих з усього Києва. Після одруження з візантійським ца-

грудній клітці, легенях, серці є вели­ким досягненням. Щороку тисячі лю­дей рятують хірурги від неминучої смергі.

XX ст. дало світові великих учених. Імена Федорова, Оппеля, Спасоку-коцького, Бакулєва, Кера, Кйорте, Тренделенбурга, Лексера, Зауербруха, Більрота, Кохера, братів Мейо, Край-ля та багатьох інших учених пов'язані з великими досягненнями у різних ділян­ках хірургії.