Державний устрій після ліквідації української державності

У XVIII ст. російський царат свідомо і цілеспрямовано знищив одне з найцінніших завоювань українського народу — його націо­нальну державу. На початку XIX ст. Україна увійшла в новий період свого існування. Все, що діялося з Україною та її народом у цей час, усі їх біди, в кінцевому рахунку визначалося відсутністю у народу нації, власної держави. Тому цей період слушно одержав назву бездержавності.

Місце Української держави заступила Російська імперія з її могутнім централізованим бюрократичним апаратом. Усі українські землі відтепер були підпорядковані центральним та місцевим орга­нам влади і управління Росії.

Центральні органи. На чолі Росії стояв цар, імператор — само­державний монарх. Він користувався необмеженою владою.

Зміцненню влади царя сприяла так звана "собственная его величества канцелярия". У другій чверті XIX ст. її вплив на держав­ні справи завдяки близькості до особи імператора і розгалуженню її апарату був дуже великим. Перше відділення канцелярії контро­лювало міністрів, а її третє відділення — обіймала політична полі­ція. Воно було утворено у 1826 p., після повстання декабристів, для боротьби з революцією, вільнодумством і спиралося на жандармський корпус. 3 1810 р. при особі імператора знаходився дорадчий орган — Державна рада. Компетенцію її не було чітко визначено.

На 1811 p. завершилася реформа центрального галузевого управління. Замість колегій були утворені міністерства. На чолі міністерства стояв єдиноначальник — міністр. Він безпосередньо підпорядковувався царю. Діяльність міністерств координував Комі­тет міністрів — дорадчий орган. На його засіданнях головував імператор. Рішення Комітету міністрів вступали в силу лише з санкції імператора.

Колись могутній Сенат перетворився у вищу апеляційну інс­танцію для судів губерній.

Місцеві органи. На місцях владу вершили довірені особи царя — губернатори та генерал-губернатори. Цар призначав їх з числа вищих чиновників, знатних дворян.

Губернатор був представником вищої урядової влади і очолю­вав губернію, здійснював владу адміністративну та поліцейську. Він спирався на губернське управління, яке складалося з віце-губерна­тора, радників, прокурора. В губернії також функціонували губерн­ські галузеві установи (казенна палата, рекрутське присутствіє, з 1840 p. — палата державних маєтностей та ін.). Це були органи відповідних міністерств на місцях, але вони також підлягали губер­натору. У своїй діяльності губернатор спирався на станові дворян­ські збори.

Генерал-губернатор очолював декілька губерній. Він наділявся надзвичайними повноваженнями — поєднувавши владу цивільну і військову.

У повіті влада належала земському суду (до 1837 p. він мав назву — нижчий земський суд) на чолі з капітаном-ісправником. Земський суд був одночасно адміністративно-поліцейською устано­вою і судовим органом.

Кількість міст, які користувалися самоврядуванням за магде­бурзьким правом, поступово зменшується. У 1835 p. було скасовано самоврядування у Києві. Там, де самоврядування ще зберігалося, воно знаходилося під контролем губернатора.

У 1803 р. в Одесі, Херсоні та Феодосії були створені градона­чальства, очолювані градоначальниками. Влада останніх поширю­валася також на військові та морські органи.

Генерал-губернатори, губернатори та інші високі урядові чи­новники, що правили в Україні, були справжніми сатрапами. Тіль­ки деякі з них залишили по собі добру пам'ять. До освічених, гуманних правителів можна віднести малоросійських генерал-гу­бернаторів князів О.Куракіна і М. Рєпніна (рідного брата декабрис­та С.Волконського). Останній щиро бажав процвітання українській нації, відродження козацтва, піклувався про освіту народу. Тому впливові кола українського дворянства, до яких М. Рєпнін був близький, розраховували висунути його кандидатуру на посаду гетьмана, якби вона була поновлена.

Окрім загальних завдань, які тоталітарна Російська держава вирішувала на підвладних їй землях, в Україні їй доводилося вирі­шувати спеціальне завдання — русифікувати цю країну та її народ. Це завдання формулювалося відверто — всіма засобами з'єднати українські землі з корінними російськими губерніями. В Україні здійснювалася тотальна русифікація, їй були підпорядковані усі сторони життя суспільства. Навіть така помітна культурна подія, як заснування Київського університету у 1834 р., за задумом царату, була покликана служити русифікації. Душитель України і Росії цар Микола І вбачав призначення Київського університету в тому, щоб " .поширювати російську культуру і російську народність у споль-щеній Західній Росії".

Збройні сили. Для підтримки своєї влади Росія дислокувала в Україні значні збройні сили. їх утримання було покладено на місцеве населення, головним чином, на селян. Кількість російської армії постійно зростала.

Військові поселення, що сприяли військовому потенціалу Ро­сії, здебільшого розташовувалися в Україні. Вже згадувалося про те, що у 1817—1825 pp. в Слобідсько-Українській, Катеринославській та Херсонській губерніях було дислоковано 16 кавалерійських і З піхотних полки військових поселенців. У 1837 р. в Київській та Подільській губерніях було створено п'ять нових округів військових поселень.

Передбачалося невпинне зростання числа військових поселен­ців, діти яких з 7 років ставали кантоністами, тобто учнями війсь­кових шкіл. З 12 років вони зараховувалися у резерв, а з 18 — у військові частини.

Київ — адміністративний центр однойменного генерал-губер­наторства — перетворювався також у військовий центр. До нього було передислоковано з Могильова штаб першої армії, де було збудовано могутню фортецю.

Протягом першої половини XIX ст. російський уряд двічі намагався поновити в Україні козацькі полки. Але це була спекуляція на національних почуттях українського народу в обставинах, коли Росія мала потребу у високопрофесійному військовому досві­ді.

Уперше козацькі полки почали створюватися у 1812 р. для боротьби з навалою Наполеона. На Правобережжі було сформовано 4 полки (3000 козаків), а на Лівобережжі — 15 (18000 козаків). Уряд обіцяв, що після перемоги у війні він збереже ці формування. Козацькі полки відважно билися з інтервентами, зазнаючи великих втрат. Але уряд не додержав своєї обіцянки. У 1816 p. правобережні козацькі полки були перетворені на регулярні — уланські, лівобе­режні — розформовані. Селяни, які билися у цих полках, були вимушені повернутися до своїх поміщиків. До речі, серед царських радників, які перешкоджали поновленню козацького війська, був і граф В. Кочубей — у той час міністр внутрішніх справ Росії.

Вдруге до організації козацьких частин російська сторона вдалася у 1830 p. Малоросійський генерал-губернатор М.Рєпнін одержав з Петербурга наказ формувати козацькі полки для приду­шення польського повстання. Знову царський уряд обіцяв зберегти ці полки. Було організовано 8 полків по 1000 козаків у кожному. І вдруге уряд не додержав своєї обіцянки. Полки були перетворені на регулярні. Лише два з них перевели на Кавказ, де вони стали частиною Терекського козацького війська.