Витоки страхування

Досить поширеним було й самострахування. Так, створене 1857 року Російське товариство пароплавства і торгівлі (РТПіТ) мало своєю головною базою Одесу. У 1865 році статут РТПіТ було змінено. Розмір страхового капіталу збільшено до 1 млн руб. і передбачено, що в разі розподілу прибутку з нього завжди має виділятися сума, необхідна для поповнення страхового капіталу до визначеного розміру. Цей фонд застосовувався під час страхування суден. Набули поширення товариства взаємного страхування серед землевласників. За прикладом Ліфляндського товариства було організовано товариство взаємного страхування землевласників у Києві. Воно ставило своїм завданням відшкодування збитків, за­вданих вогнем землевласникам Київської, Подільської та Волинсь­кої губерній.

Особисте страхування виникло в 30-х роках XIX століття. Протягом тривалого часу страхування життя було монополією Російського товариства застрахованих капіталів і доходів. Статут товариства передбачав страхування за чотирма видами (розрядами): А — страхування капіталу, В — страхування пенсій на користь спадкоємців і в разі дожиття до певного строку, С — страхування пенсій на користь самого страхувальника (страхування на дожит­тя), Д — страхування капіталів і пенсій на користь дітей при до­сягненні ними певного віку. Понад 97 % припадало на розряд А.

У 1906 році було ухвалено закон про страхування життя дер­жавними ощадними касами. За умовами страхування договори укладалися без попереднього лікарського огляду на суми, не ни­жчі за 25 руб. Проте виплата страхової суми в разі настання страхо­вого випадку відстрочувалася на 5—7 років. Це не відповідало інтересам широких кіл населення.

Страхування життя, крім акціонерних товариств і ощадних кас, здійснювали також товариства взаємного страхування. Одне з них було в Києві.

Обсяги страхування в Росії були дуже малі порівняно з держа­вами Західної Європи.

У 1894 році було встановлено державний нагляд за діяльністю акціонерних страхових товариств. Здійснював його Страховий ко­мітет, який входив до складу Міністерства внутрішніх справ. Ін­спектори Комітету утримувалися на кошти від спеціальних внес­ків страхових організацій.

З 1885 року, коли в Росії було дозволено діяти іноземним страховим товариствам, тут з'явилися американські, англійські, німецькі, французькі компанії зі страхування життя. Для відкрит­тя філії в Росії іноземному страховикові належало попередньо внести до державної скарбниці 500 тис. руб. грошової застави та резервувати 30 % надходжень страхових платежів на рахунках Державного банку. Але навіть діставши дозвіл працювати на мі­сцевому ринку, іноземні акціонерні компанії мали частку у стра­хових преміях не більш як 5,9 %.

У 1895 році створено перше спеціалізоване Товариство росій­ського перестрахування.

На цей час припадала і грошова реформа, яка створила сприят­ливіші умови для діяльності вітчизняних та зарубіжних страхо­виків і перестраховиків.

Отже, у дореволюційній Росії існували майже всі відомі на ті часи види страхування та форми страховиків. Провідна роль на­лежала акціонерним товариствам. На них 1913 року припадало 63 % застрахованого майна, 15 % належало земським і 8 % — мі­ським взаємним страховим товариствам. Решта страховиків охоп­лювали 14 % зобов'язань з майнового страхування.

На межі XIX і XX століть пожвавилася страхова діяльність на території Західної України, яка входила тоді переважно до складу Австро-Угорської імперії, а після її розпаду — до Польщі і Руму­нії. Так, 1892 року почало надавати страховий захист від вогню українському населенню Галичини й Буковини Товариство взає­много страхування «Дністер». Через три роки воно заснувало до­чірній банк Товариство взаємного кредиту «Дністер». Ці фінан­сові інституції були одними із найпотужніших фінансових закладів у своєму регіоні й проіснували до 1939 року.

З метою надання українському населенню послуг у сфері страхування життя в 1911 році в Чернівцях було засновано Това­риство взаємного страхування життя і пенсій «Карпатія». Згодом головний офіс товариства було переведено до Львова. Тут воно також успішно працювало аж до об'єднання західних земель з Українською РСР.

Страхування сприяло зростанню концентрації виробництва й ка­піталу, що, у свою чергу, прискорювало розвиток страхової індустрії.

Події 1917 року в Росії внесли багато змін і до страхової спра­ви. Уже через рік ЇЇ було оголошено державною монополією. З утворенням СРСР майже всі страхові операції перейшли до ор­ганів Головного управління державного страхування при Мініс­терстві фінансів, застосовувались єдині правила й тарифи з кож­ного виду страхування. У 20-ті роки цей страховик не охоплював лише колгоспи та інші кооперативні підприємства.

У роки Радянської влади страхування розвивалося нерівномі­рно, насамперед щодо об'єктів державної власності. Останні, як відомо, становили переважну (1986 року — 94 %) частину майна, що перебувало на балансах господарських формувань.

Починаючи з 1921 року страхування зазначених об'єктів — майна державних підприємств і організацій — згідно із законо­давством було добровільним.

Постановою ЦВК і РНК СРСР від 4 вересня 1929 року впро­ваджувалось обов'язкове страхування в державній промисловос­ті, яке охоплювало практично все майно. Проте вже через два ро­ки страхові платежі було включено до складу податку з обороту, а тому змінився порядок відшкодування збитків.

Водночас страхування кооперативних і громадських підпри­ємств, куди ввійшли й колгоспи, було переведено на державну основу. Відповідну роботу мали виконувати органи Держстраху СРСР. Цей страховик організовував також роботу з обов'язко­вого та добровільного страхування майна громадян.

Не існувало чіткої концепції і щодо розвитку особистого стра­хування. З березня 1929 року в СРСР почали швидко впроваджу­вати колективне страхування, маючи на меті охопити ним не менш як 75 % працюючих. Цей показник таким високим був не­довго. Уже 1940 року він знизився до 30 %, і колективне страху­вання стало збитковим. Його відмінили, ввівши індивідуальне змішане страхування, страхування на випадок смерті і втрати працездатності, страхування від нещасних випадків.

У післявоєнні роки було вжито деяких важливих заходів, спрямованих на посилення ролі страхування в розвитку економі­ки, зокрема затверджено положення про Держстрах СРСР. Цей документ розширював права низових страхових органів. Було на­дано статусу самостійної госпрозрахункової одиниці Управлінню іноземного страхування СРСР.

У період реформ 60-х років минулого століття багато було зроблено з налагодження страхового захисту сільськогосподар­ських підприємств, без якого важко було перейти до грошової гарантованої оплати праці колгоспників, прямого банківського кредитування колективних господарств, зміцнити інші напрямки госпрозрахункових відносин. Запроваджені з 1968 року умови обов'язкового страхування майна колгоспів, що ґрунтувалися на принципі еквівалентності взаємовідносин страховика зі страху­вальниками (їх сукупністю), стали кроком уперед у методології формування страхових резервів. Було збільшено норму страхово­го покриття і розширено перелік страхових подій (зокрема, включено посуху). З огляду на ефективність цих заходів уряд СРСР уже через 10 років визнав за доцільне перевести на такі умови страхування й державні сільськогосподарські підприємст­ва, спростувавши тим самим тезу, що «держава не може сама се­бе страхувати».