Відповідно до статті 8 Закону України “Про підприємництво” від 7 лютого 1991 р. юридична особа чи громадянин набувають статусу суб’єкта підприємницької діяльності з моменту державної реєстрації та отримання відповідного свідоцтва. З цього приводу потрібно мати на увазі, що державний службовець або інша особа, уповноважена на виконання функцій держави, не має права самостійно, через представника або підставних осіб входити до складу правління чи інших виконавчих органів підприємств, кредитно-фінансових установ, господарських товариств і т. ін., організацій, спілок, об’єднань, кооперативів, що здійснюють підприємницьку діяльність.
Виняток з цього правила становлять випадки, коли державний службовець здійснює функції з управління акціями (частками, паями), що належать державі, та представляє її інтереси в раді товариства (спостережній раді) або ревізійній комісії господарського товариства.
Не може визнаватися за правопорушення, пов’язане із корупцією, входження особи до складу редакційних колегій періодичних видань (газет, журналів), різного роду жюрі, консиліумів, навіть за умови одержання нею винагороди за виконану роботу, оскільки зазначені органи створюються з метою розвитку науки, культури, мистецтва, вдосконалення медичної практики.
За змістом пункту “б” частини 1 статті 5 Закону під виконанням роботи на умовах сумісництва слід розуміти виконання працівником, крім основної, ще й іншої оплачуваної роботи незалежно від укладення трудового договору. Не визнається сумісництвом наукова, викладацька, творча діяльність. При з’ясуванні питання, чи є виконувана робота сумісництвом, потрібно керуватися Постановою Кабінету Міністрів України “Про роботу за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій” від 3 квітня 1993 р. № 245, Положенням про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій (затверджене наказом Мінпраці, Мінюсту і Мінфіну від 28 червня 1993 р. № 43) та доданим до зазначеного Положення Переліком робіт, які не є сумісництвом.
Заняття підприємницькою діяльністю без державної реєстрації чи без передбаченого законодавством спеціального дозволу (ліцензії) тягне відповідальність не за Законом, а за ст.164 КУпАП.
Правопорушенням, передбаченим п. “б” ч. 3 ст. 5 Закону, визнається будь-яке неправомірне втручання посадової особи в діяльність іншої посадової особи чи державного органу з метою перешкоджання виконанню ними своїх повноважень. Під втручанням слід розуміти умовляння, шантажування, залякування, погрози, заяви про розголошення відомостей, що компрометують особу і т. ін.
Забезпечення адміністративно-правової кваліфікації неможливе без установлення суб’єкта корупційного делікту. Проблемним питанням цієї частини кваліфікації є ідентифікація особи, що вчинила відповідні дії з ознаками суб’єкту відповідальності за вчинення корупційних правопорушень, які зафіксовані в Законі.
Суб’єктами відповідальності за скоєння адміністративних корупційних деліктів є: державні службовці; депутати всіх рівнів; сільські, селищні, міські голови та голови районних і обласних рад; військовослужбовці (крім тих, що проходять строкову службу) та інші особи, які згідно з чинним законодавством притягаються до відповідальності за адміністративні правопорушення на підставі положень дисциплінарних статутів (ст. 2 та ч. 2 ст. 3 Закону “Про боротьбу з корупцією”).
При цьому необхідно враховувати, що відповідальність за окремими нормами Закону можуть нести лише спеціальні суб’єкти, а саме: державні службовці, які є посадовими особами, – за ч. 3 ст. 5; керівники міністерств і відомств, державних підприємств, установ та організацій чи їх структурних підрозділів – за ст. 10; особи, на яких покладено обов’язок складати протоколи про вчинення корупційних правопорушень або подавати ці протоколи до суду, – за ст. 11. Крім названих осіб, до суб’єктів корупційних правопорушень належать судді, прокурори, слідчі, особи рядового й начальницького складу органів внутрішніх справ, співробітники Служби безпеки, посадові особи Податкової адміністрації та податкової міліції, Митної служби й інших правоохоронних органів, перелічених у ч. 1 ст. 2 Закону України “Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів” від 23 грудня 1993 р., а також працівники апарату суду, прокуратури й інших зазначених органів, уповноважені на виконання функцій держави.
Правозастосовувачі повинні враховувати, що особа набуває статусу державного службовця з моменту прийняття рішення про зарахування її на посаду державного службовця незалежно від того, прийняла вона присягу чи ні, а також, – чи присвоєно їй ранг і чи попереджено її про встановлені ст. 5 Закону обмеження.
Так, лаборант Одеського міського підприємства Державної ветеринарної медицини Х. за сприяння в одержанні довідок про відсутність захворювань у птиці, що йшла на продаж, одержала від продавців цього товару як винагороду 900 г м’яса курки і 8 кг 300 г м’яса свинини. Зазначені дії було кваліфіковано як порушення ст. 7 Закону “Про боротьбу з корупцією” від 5 жовтня 1995 р. У даному разі маємо справу з помилковою кваліфікацією суб’єкта корупційних діянь.
Як стає зрозумілим з матеріалів справи, Х. не була зарахована на посаду державного службовця, присягу не складала та їй не присвоювався відповідний ранг. Таким чином, вона не була особою, уповноваженою на виконання функцій держави.
Згідно з чинним Законом “Про боротьбу з корупцією” відповідальність за вчинення корупційних правопорушень можуть нести лише особи, уповноважені на виконання функцій держави. Отже, суб’єктом корупційного правопорушення Х. була визнана безпідставно.
До категорії посад державних службовців, перелічених у ч. 2 ст. 9 і ст. 25 Закону України “Про державну службу” від 16 грудня 1993 р., Кабінету Міністрів України було надано право за погодженням з відповідними державними органами відносити й інші посади. Тому в кожному такому випадку суди мають перевіряти наявність Акта Кабінету Міністрів України про віднесення посади особи, яка притягується до відповідальності, до категорії державних службовців.
До відповідальності за умисне невиконання своїх обов’язків по боротьбі з корупцією (ст. 11 Закону) може притягатися тільки той працівник правоохоронного органу, на якого безпосередньо покладено обов’язок складати протоколи про корупційні правопорушення і який умисно не склав або несвоєчасно склав, а так само не подав до суду такий протокол. Несвоєчасним складанням протоколу слід вважати нескладання його протягом передбачених ст. 38 КУпАП строків, які мають обчислюватися з моменту виявлення корупційного правопорушення чи одержання інформації про нього.
У випадках, коли особа, уповноважена на виконання функцій держави, припустила порушення будь-якого спеціального обмеження, передбаченого ч. 1 ст. 5 Закону, і при цьому незаконно одержала матеріальне благо, послугу, пільгу або іншу перевагу, таке діяння слід розглядати як корупційне і кваліфікувати тільки за ч. 2 ст. 1 та застосовувати стягнення відповідно до ст. 7 Закону.
Завантажити реферат