Фізичні особи

Дієздатність, як і правоздатність, природно припиня­ється із настанням смерті громадянина. Але за життя він може бути обмежений у дієздатності або визнаний недіє­здатним.

Під обмеженням дієздатності слід розуміти заборону громадянинові на підставі рішення суду самостійно укладати угоди по розпорядженню майном, одержувати заробітну плату, пенсію або інші види доходів. Усі ці дії він може проводити лише за згодою піклувальника. Об­межений у дієздатності, самостійно може укладати лише дрібні побутові угоди,

Чинне законодавство (ст. 15 ЦК України) встановлює яві необхідні умови для прийняття такого рішення:

а) зловживання спиртними напоями або наркотич­ними засобами;

6) як наслідок цього - тяжке матеріальне становище

самого громадянина та його сім'ї.

Доказами по справах цієї категорії можуть бути слу­жбові акти працівників міліції, інших органів, що підт­верджують факти зловживання спиртними напоями і наркотичними засобами, а також дані про матеріальне становище сім'ї алкоголіка або наркомана Враховується також матеріальне становище його самого.

До компетенції суду входить лише прийняття рішен­ня про обмеження дієздатності або про відмову в задо­воленні заявлених про це вимог. Вирішення інших пи­тань, що пов'язані з обмеженням дієздатності (наприк­лад, про призначення піклувальника), до компетенції суду не входить. Ці питання вирішують органи опіки та піклування після набрання судовим рішенням чинності.

Як бачимо, чинний в Україні інститут обмеження дієздатності, крім того, що відіграє роль захисту прав і законних інтересів громадян, також спрямований на бо­ротьбу з пияцтвом та зловживанням наркотичними ре­човинами Свого часу цьому інститутові надавалося ве­лике значення для запобігання порушень громадського парядку та виховання громадян у дусі свідомого став­лення до праці, сім'ї, дотримання правил соціалістич­ного співжиття.

Виникає запитання: чи досягнуто тієї мети, яку ста­вив законодавець, вводячи цей інститут у такому вигля­ді, як це передбачено в ст. 15 ЦК України?

Можна з упевненістю сказати, шо такої мети не до­сягнуто. Сьогодні це проявляється особливо виразно. На рівні держави з пияцтвом вже не боряться. Йде масовий розпродаж спиртних напоїв, причому їх вибір необме­жений. Не йдеться також і про виховання громадян у дусі свідомого ставлення до праці, сім'ї, додержання правил співжиття. А якщо так, то чи доцільна в ЦК України ст. 15?

В існуючій редакції недоцільна. Привнесення в циві­льний кодекс публічного інституту боротьби з пияцтвом та наркоманією не відповідає цивільному праву як при­ватному праву. Боротися з цим злом треба з допомогою інших галузей права (адміністративного, кримінального). Що ж до обмеження дієздатності громадян, то вона повинна мати місце І застосовуватися на підставі рішен­ня суду в усіх випадках, коли буде доведена наявність систематичного невиконання громадянином обов'язків стосовно людей, про яких він зобов'язаний турбуватися й матеріально їх забезпечувати.

Як член суспільства, громадянин має не лише права, а й обов'язки. Обов'язки можуть виникати як внаслідок угод або інших цивільно-правових зобов'язань, так і на підставі закону. Наприклад, батьки зобов'язані утриму­вати своїх малолітніх і непрацездатних дітей, діти - не­працездатних батьків; які потребують цього; один із по­дружжя, якщо він працездатний, повинен матеріально допомагати непрацездатному. Інколи буває так, що цих обов'язків громадянин не дотримується. Заробітну плату в сім'ю не приносить, витрачає її на придбання спирт­них напоїв, наркотичних .засобів, програє у карти або використовує на інші цілі, не пов'язані з утриманням і забезпеченням добробуту сім'ї. Іншими словами, займа­ється надмірним марнотратством, від чого страждають його близькі, про яких він зобов'язаний турбуватися. Буває часто й так, що й сам марнотратник потерпає від матеріальної незабезпеченості.

На нашу думку, підставою для обмеження дієздатно­сті мусить бути будь-яке систематичне надмірне марно­тратство, внаслідок якого громадянин ставить себе або непрацездатних членів своєї сім'ї в тяжке матеріальне становище.

Звертатися до суду із заявою про обмеження грома­дянина в дієздатності можуть дієздатні члени його сім'ї, профспілкові та інші громадські організації, психіатрич­ні лікарні, прокурор. Заява подається в суд за місцем проживання громадянина, а якщо він перебуває на ліку­ванні, то за місцем знаходження лікувально - профілак­тичного закладу.

Дієздатність обмежується також у випадках засу­дження громадянина до позбавлення волі. Під час від­буття покарання засуджений не може самостійно уклада­ти угоди, які потребують його особистої участі. Він не може бути учасником договору підряду та деяких інших договорів.

Визнання громадянина недієздатним передусім по­в'язане з його здоров'ям. При цьому закон враховує не всі хвороби, а лише ті, які не дають можливості грома­дянинові розуміти значення своїх дій або керувати ними. До таких захворювань закон відносить душевну хворобу і недоумство. Внаслідок цих хвороб громадянин може поставити себе в тяжке матеріальне становище шляхом участі в укладанні угод. Реєстрація шлюбу з таким гро­мадянином може призвести до непередбачуваних наслід­ків. Можуть виникнути й інші ускладнення від участі душевно хворих в цивільно-правових відносинах.

Визнання громадянина недієздатним можливе лише на підставі рішення суду.

Громадянин, визнаний недієздатним, не має права укладати будь-які угоди. Від його імені угоди укладає його опікун.

Слід звернути увагу також на те, що чинне законо­давство України не враховує специфіки перебігу душев­ної хвороби. Адже відомі випадки, коли душевно хворий У певні періоди може розуміти наслідки своїх дій, стави­тися до них так, як це притаманно здоровій людині. В такі періоди він міг би укласти заповіт, інші угоди, але законом це ігнорується. Такі хворі або зовсім не визнаю­ться недієздатними, або суд не враховує такого їх стану.

Громадянин вважається недієздатним з часу набран­ня чинності рішенням суду про визнання його недієздат­ним.

Разом з тим Пленум Верховного суду УРСР в поста­нові від 20 березня 1972 р. «Про судову практику в спра­вах про визнання громадянина обмежено дієздатним і недієздатним» передбачив виключення з цього положен­ня. У випадках, коли від часу виникнення недієздатності залежать певні правові наслідки, суд, на прохання осіб, які беруть участь у справі, з урахуванням висновку судо­во-психіатричної експертизи та інших даних щодо пси­хічного стану громадянина, може зазначити у рішенні -з якого часу громадянин є недієздатним.

У разі видужання або значного поліпшення здоров'я громадянина, визнаного недієздатним, суп поновлює його в дієздатності.

Місце проживання. Визнання громадянина безвісно від­сутнім або оголошення його померлим. Місцем проживан­ня закон визнає те місце, де громадянин постійно або переважно проживає (ст. 17 ЦК України).

При виборі місця проживання виявляється воля діє­здатної особи, але при цьому слід мати на увазі, що за­конодавство України визнає за громадянином лише одне місце проживання. Держава не визначає місця прожи­вання громадянина, він сам його обирає. Як виняток з цього правила є вказівка закону про те, що місцем про­живання неповнолітніх, які не досягли п'ятнадцяти ро­ків, або громадян, які перебувають під опікою, визнаєть­ся місце проживання їх батьків або опікунів (ч. 2 ст. 17 ЦК України). Громадянин, засуджений до позбавлення волі, також не може самостійно обирати місце прожи­вання.