Українське військо періоду козаччини

У козацькому війську була тверда військова дисципліна. Найбільше козак боявся осуду своїх това­ришів. Суворо каралися такі злочини, як убивство, бій­ки між козаками, крадіжка приватного та громадського майна, невиконання обов'язків, засуджувались амо­ральні вчинки: неповернення позичених грошей і речей, дезертирство. За пияцтво під час походу козаків карали на смерть. Зрада козацтва, батьківщини вважалася най­тяжчим злочином.

Козаки суворо дотримувалися розпорядку дня. За сигналом (церковним дзвоном) вони вставали до сходу сонця, молилися і йшли, незважаючи на пору року, на річку купатися. Потім снідали в куренях. Після сні­данку — спільна молитва у церкві, прання білизни, лагодження одягу, зброї, човнів, укріплень, інші роботи. Щодня проводилася бойова підготовка: змагання на конях, стрільба з вогнепальної зброї, долання ровів і загорож, бій на шаблях «до першої крові» та ін. За сигналом (постріл фортечної гармати) козаки йшли обі-

дати. Після обіду співали пісні та думи, слухали роз­повіді старших, гру кобзарів. Частина козаків готува­лася до служби у наряді (охорона фортеці, шляхів, переправ). Військовий осавул разом із курінним ота­маном проводив огляд підрозділів, що заступали на чер­гування, відправляв на виконання бойового завдання. Надвечір дзвони скликали козаків на молитву. Після вечері хто грав на скрипці, сопілці, бандурі, хто співав пісень, хто брав участь у козацьких танцях. Згодом уся Січ, крім вартових, поринала у сон.

Козаки відзначалися розумом, хитрістю, умінням виграти бій, раптово напасти на ворога, заманити його в пастку. Українські козаки вражали ворогів відвагою, витривалістю, здатністю зносити нестатки, терпіти муки, не боятися смерті. Французький інженер Гійом Левассер де Боплан (бл. 1600—1673) в опублікованому у 1650 р. «Описі України» зазначав, що козаки «дуже міцні тілом, легко зносять спеку і холод, голод і спрагу. На війні витривалі, хоробрі, а навіть легкодушні, бо не цінять свого життя. На зріст гарні, повороткі, сильні, люблять гарно вбиратися . Від природи мають добре здоров'я . Від хвороби вмирають дуже рідко, і хіба в глибокій старості. Здебільшого кінчають життя на ложі слави, вбиті на війні».

Особлива роль у формуванні таких людей належала Січі. Саме Січ дала Україні видатних полководців, муд­рих державних діячів, організаторів народного війська: Северина Наливайка, Петра Сагайдачного, Богдана Хме­льницького, Івана Сірка, Максима Залізняка, Семена Палія, Петра Калнишевського та ін.

За часів козацької держави XVI—XVII ст. в Україні не було власних нагородних знаків. Натомість роль наго­род виконували речі бойового призначення — холодна та вогнепальна зброя, обладунки, одяг, кінська збруя, які видавали козакам за виявлену особисту хоробрість, спритність, відвагу.

Стати козаком у ті часи мріяв кожний юнак. Батьки самі хотіли віддати своїх дітей у навчання до козаків. Крім бідних хлопців, ішли до козаків, щоб «вишко­литись у порядку і чуйності лицарській», і сини з бага­тих родин України, Росії, Польщі.

Спочатку поповнення козацького війська від­бувалося стихійно, неорганізоване. Буваючи в походах, козаки прагнули залучити до війська молодь. Крім того,

щовесни у Січ зараховували тих, хто прийшов сам, щоб стати козаком. Кошовий отаман влаштовував відбір і випробування добровольців. Приймали навіть десяти­літніх хлопчиків, але до війська, до товариства запи­сували тільки тих, кому сповнилося 20 років. Молодші ж мали пройти серйозні випробування — показати своє вміння володіти зброєю, орієнтуватися на місцевості, виявляти дотепність. Однак для прийому не було спеціальних приписів, чітких нормативів. Є свідчення істориків, що до навчання і до війська у Січ брали тільки тих, хто міг переплисти Дніпрові пороги, і то проти течії. Кожний досвідчений козак навчав до десяти новобранців — джур. Після тривалого навчання та першого бою юнаки ставали справжніми козаками.

На початку XVII ст „для підлітків і юнаків при церквах почали створюватися січові та козацькі школи. Вони стали осередками військового, фізичного вдос­коналення, сприяли духовному і культурному розвитку. Чіткого терміну навчання у цих школах не було вста­новлено; воно тривало від 10 до 18 років. Дітей навчали веслувати і кермувати човном, плавати на воді і під водою, їздити верхи, орудувати шаблею, стріляти з вог­непальної зброї, долати перешкоди. Молодь на свята брала активну участь у різних змаганнях на силу, спри­тність, точність, витривалість, швидкість.

У XVIII ст. настав період занепаду козацької держави. Україна потрапила у залежність від Росії. Піс­ля того як цариця Катерина II у 1764 р. скасувала геть­манство, козацьке військо ще проіснувало двадцять років. На початку літа 1775 р. була ліквідована Запо­різька Січ. У 1783 р. козацькі полки, що залишились, були приєднані до регулярного війська Росії, а частина козаків переселилася на Кубань та організувала Задунайську Січ.

ПЛАСТУНСЬКИЙ І СІЧОВИЙ СТРІЛЕЦЬКИЙ РУХ В УКРАЇНІ

Кінець XIX — початок XX ст. ознаменовано новим піднесенням національно-визвольної боротьби укра-: їнського народу. Центром її стала Західна Україна (Га­личина). Там зародився січовий стрілецький рух. Ця назва свідчила про його зв'язок з традиціями січового козацтва. Січовий стрілецький рух об'єднував у свої товариства радикально настроєних селян, інтелігенцію, пізніше — студентську й учнівську молодь. Стрілецькі товариства («Січ», «Сокіл» та ін.), до яких увіходили й дорослі, і юнаки, поповнювалися за рахунок пластунів — членів дитячих таємних гуртків «Пласт». Перший такий гурток створив Іван Чмола (1892—1939) з учнів шкіл і гімназій Львова у 1911 р.

Члени «Пласту» і «Січі» об'єднувались у курені, сот­ні, чоти, гурти. Керівництво ними здійснювала виборна старшина: курінний, суддя, писар, скарбник. Ці това­риства навчали своїх членів військового ремесла, тео­ретичних військових положень, організовували вишкіл, тренувальну стрільбу. Розроблялася українська війсь­кова термінологія, створювалася література, випускали­ся підручники з військової справи (наприклад, «Пра­вильник піхотинця»), видавалися журнали і газети. Проте діяльності цих товариств, створенню чіткої вій­ськової організації в Галичині перешкоджали політика Австрії та Росії, відсутність досвідчених військових спе-ціалістів-інструкторів, матеріальна скрута, брак зброї, приладдя, одягу, взуття.

З початком першої світової війни Головна Україн­ська Рада Стрілецтва проголосила «Звернення до україн­ського народу», в якому закликала молодь, громадсь­кість об'єднатися під жовто-блакитним прапором Укра­їнського Січового Стрілецтва (УСС), незалежно від політичних поглядів, для збройної боротьби з царською Росією, за визволення України. Молодь масово попов­нювала лави Січового Стрілецтва в Галичині. Розпо­чалося створення Легіону українських січових стрільців на засадах офіційних збройних сил. Народ підтримував цю справу матеріально і морально. Командування пер­шим Легіоном очолив Теодор Рожанковський (1875— 1970), пізніше — Михайло Галущинський (1878—1931). У вересні 1914 р. з дозволу австрійського уряду Легіон з 2500 добровольців прийняв присягу на вірність Україні. Кілька тисяч добровольців залишилися поза офіційною реєстрацією і тільки після звільнення Галичини влились у лави Стрілецтва. Австрійське командування напра­вляло Легіон УСС на найскладніші ділянки фронту. Ви­сокий героїзм показали стрільці в боях за Маківку, Галич, Бережани, Лисоню. У важких боях Легіон УСС зазнавав втрат, поповнювався новобранцями, а тому його чисельність коливалася — від кількох сотень до 7 тисяч чоловік. Складався Легіон з одного піхотного полку, що ділився на 2—3 курені. Кожний курінь (батальйон) мав чотири сотні (роти). Сотні складалися з 4 чот (взводів), чоти — з 4 роїв (відділень) по 10—15 чоловік. До сотні (100—150 чоловік) входили бойовики, 2 ремісники (кра­вець, швець), писар і його помічник, 2 телефоністи, кіль­ка санітарів, обслуга сотенного обозу (господарська час­тина). Командирами сотень були сотники-поручники (молодші лейтенанти), рідше чотарі.