Суспільно-політичний лад і право в західноукраїнських землях (друга половина XVII ст. — друга половина XVIII ст.)

На початку XVIII ст. у містах Закарпаття спостерігається скорочення міського населення. Навіть в комітатських центрах (Ужгород, Берегове та ін.) проживало лише кілька тисяч чоловік. Наприкінці XVII ст. в краї налічувалося 20 міст і містечок, біль­шість з яких належала приватним особам і державній скарбниці. Так, Ужгородом володіла казенна домінія, Мукачевим і Береговим домінія графа Шенборна, коронні міста Тячев, Хуст, Бишков зна­ходилися у віданні соляного, гірничорудного та лісового казенного управ- ління.

Феодали. Панівним класом в західноукраїнських землях зали­шались феодали, їх верхівку складали магнати. Основою соціально-економічної могутності останніх була фільварко-панська система. Зростання фільварків (поміщицьких садиб) відбувалось шляхом захоплення селянських наділів, відкраювання земель у громади і земель, що освоювалися, а також поширення панщини. Феодали користувалися виключним правом власності на землю, звільнялися від податків. Шляхетську власність не можна було конфіскувати без рішення суду. Шляхтича можна було заарештувати тільки за вчи­нення злочину. Найвищі світські та духовні посади заміщувалися тільки особами шляхетського походження, які користувалися також правом довічного володіння землею з державного фонду. Формаль­но всі феодали були рівними між собою, але у Східній Галичині переважним правом користувалися польські поміщики, в Північній Буковині — румунські, а у Закарпатті — угорські та німецькі.

Захищаючи свої привілеї у суспільному устрої Речі Посполи­тої, шляхта намагалася обмежити, проте, не завжди успішно, про­никнення до свого стану представників інших верств населення. Внаслідок цього у пактах-конвентах Сейму (1669 p.) з'явився інсти­тут неповного шляхетства. Нова шляхта не мала права, аж до третього коліна, займати державні посади і обиратися депутатами сейму та сеймиків. Такі обмеження були характерними для періоду занепаду феодалізму, коли панівний стан будь-якої ціною прагнув захистити свої виключні права та привілеї.

Втрата шляхетства відбувалася через постанову суду про поз­бавлення шляхетської гідності, а також у випадку, коли шляхтича примушували зайнятися міськими професіями — ремеслом чи тор­гівлею. Паралельно зростала пауперизація дрібної шляхти. Зменшу­валася і кількість землі, якою володіла середня шляхта. На початку XVIII ст. шляхта налічувала 95 тис. чоловік або 3,4% населення.

У Закарпатті на початку XVIII ст. відбувався своєрідний пере­розподіл феодальної власності. Значна частина маєтків феодалів — противників Габсбургів була конфіскована і перейшла у володіння корони, а згодом була передана, переважно, німецьким феодалам. Це викликало незадоволення і опір угорських феодалів, значна частина яких на той час перетворилася на немешей (дрібних фео­далів). Певного компромісу було досягнуто у 1711 p. укладенням у Шатмарі мирного договору між імператором Карлом і ватажком угорських феодалів Каролем. Згідно з договором останні зрівнюва­лися у правах з австрійськими дворянами. Угорська шляхта звіль­нялася від державних податків, які перерозподілялися між міщана­ми (12%) і селянами (88%).

Державний лад. Західноукраїнським землям у провінціях Малої Польщі відводилась роль колонії Речі Посполитої. Східна Галичина входила до складу руського воєводства, яке складалося з Львівських, Галицьких, Перемишлянських, Сянокських та Холмських земель. Північна частина Львівщини входила до складу Белзського воєводст­ва, адміністративним центром якого був Львів. На чолі воєводства стояв воєвода, який призначався королем з числа магнатів. Найви­щим станом — представницьким органом воєводства був генеральний сеймик, що збирався у Судовій Вишні. У 1677 р. на території воєво­дства знаходилося 3090 сіл, 160 міст та містечок. На середину 70-х років XVIII ст. у воєводстві проживало 1495 тис. чоловік.

У другій половині XVII ст. з послабленням ролі Сейму Речі Посполитої зросло значення земських сеймиків, розширилися функції локального самоврядування. На початку XVIII ст. була здійснена спроба обмежити сеймикове управління. За Конститу­цією 1717 p. з їх компетенції вилучили військові питання, а також переважну частину фінансових. Через відсутність нових органів влади на місцях вплив цих обмежень був незначним. Як і раніше, зберігало силу "ліберум вето" — право депутата виступити проти прийняття будь-якого акта чи рішення. Постановою сейму 1764 p. було відмінено застосування "ліберум вето" при вирішенні еконо­мічних питань*. Обмеження цього права викликало значний опір верхівки магнатів.

Остаточно "ліберум вето" було відмінено конституцією Польщі 1791 p.

На початку XVIII ст. істотним елементом політичного життя Речі Посполитої стали конфедерації — об'єднання шляхти окремих земель чи воєводств, скріплене присягою. Акт конфедерації зано­сився до судових книг. Конфедерація обирала свої керівні органи

— генеральності. Верховним їх органом були Вільні ради, утворен­ня, аналогічні сейму чи сеймику. Життєдіяльність конфедерації, незважаючи на їх формальну заборону, була наслідком слабкості державної влади.

Адміністративно-територіальними одиницями земель були по­віти і староства. Кордони повітів відповідали минулим князівствам, воєводствам, волостям. Староства існували тільки у державних володіннях. До їх складу входили міста, містечки та села. На чолі повітів і староста стояли старости (капінани) й представники коро­ля, які виконували адміністративні, судові та інші функції. Заступ­никами старост були бургграфи, каштеляни. Найнижчою адмініст­ративною одиницею були сільські громади (гмини). Гмин очолював солтис. Аж до кінця XVIII ст. для вирішення справ громади зби­рався сільський сход (копа).

В окремих гірських районах Закарпаття тривалий час зберіга­лися селянські громади, організація яких грунтувалася на волось­кому праві — звичаєвому молдавському праві, їх органами були збори громади і сільське управління на чолі з старостою (кенезем). Група сіл об'єднувалася під владою войди.

Міське управління. Міста західноукраїнських земель за своїм правовим становищем розподілялися на самоврядні, які користува­лися магдебурзьким правом, державні (королівські) і приватновла­сницькі. У Східній Галичині до середини XVIII ст. нараховувалося понад 50 міст з магдебурзьким правом, з них тільки сім одержали магдебургію. Міста з магдебурзьким правом мали власні органи самоврядування і суди. Органами міського станового управління були магістрати, які відали адміністративними, господарськими, поліцейськими та судовими справами. До складу магістрату входи­ли бургомистр (бурмістр), войт, райці (радці), лавники.

У 1658 p. Львову були пожалувані шляхетські привілеї, на підставі яких місто одержало право направляти своїх послів до Сейму Речі Посполитої, щоправда, з обмеженими повноваженнями

— вони не брали участь у голосуванні*. В 1676 р. у Львівській, Перемишлянській, Холмській та Галицькій землях нараховувалося 160 міст і містечок, понад половина яких перебувала у власності феодалів.